Читати книгу - "Інститут"

— Я нізащо не піду до Задньої половини. Нізащо.

Він опустив руку за борт пароплава «Лінько», розчепірив пальці й став дивитися, як чотири крихітні хвилі спішать у темряву за кормою. Він так уже робив — у дідусевій маленькій алюмінієвій рибальській плоскодонці з торохкучим двотактним двигуном, багато разів робив, але ще ніколи (навіть чотирирічним хлопчиком, якому все на світі видається новим і дивовижним) його так не захоплював вигляд цих миттєвих борозенок. Прийшло усвідомлення, майже одкровення: щоб повністю зрозуміти свободу, треба посидіти у в’язниці.

— Помру, та не піду до Задньої половини.

Він знав, що це правда, що може і до цього дійти, але також знав, що зараз іще не час. Люк Елліс здійняв свої порізані скривавлені руки до нічного неба, відчув, як між пальцями струменить повітря свободи, і заплакав.

22

Люк задрімав, сидячи на середній банці: підборіддя лежить на грудях, руки звисають між ніг, голі ступні стоять у маленькій калюжі на дні човна. Він так і проспав би, «Лінько» так і промайнув би наступну зупинку в цьому надзвичайному Люковому паломництві, якби не гудок другого поїзда, що цього разу пролунав не з берега, а десь ізгори над головою. Звук був набагато гучніший — не просто короткий сигнал, а владне «УА-А-А!», від якого Люк оговтався і так смикнувся, що мало не розпластався спиною на кормі. Інстинктивно затуляючись від небезпеки, Люк здійняв руки і в процесі усвідомив, наскільки це жалюгідно. Гудок стих, і його заступив металевий скрегіт і грюкіт великих порожнистих ємностей. Люк ухопився за борти човна, де вони сходилися на носі, і втупив дикий погляд уперед — переконаний, що його ось-ось переїде потяг.

Сонце ще не сходило, але небо почало світлішати, від чого плесо, яке в цьому місці стало набагато ширшим, вкрилося глянцем. За чверть милі нижче течією через рамний міст, уповільнюючись, їхав вантажний потяг. Спостерігаючи за ним, Люк устиг розрізнити криті вантажні вагони з написами «New England Land Express» і «Massachusetts Red», пару вагонів-автомобілевозів, кілька цистерн, на одній з яких було написано «Canadian CleanGas», а на другій — «Virginia Util-X». Люк проплив під рамним мостом, затулившись рукою від сажі, що просипалася з поїзда. Обабіч Люкового судна пльохнулись кілька уламків жужелиці.

Люк схопив весло і став скеровувати човен до берега праворуч, де вже виднілися нечисленні сумовиті будівлі з позабиваними вікнами і кран, з вигляду іржавий і давно покинутий. Берег був усіяний уривками паперу, старими шинами і порожніми бляшанками. Тепер і поїзд, що під ним промайнув Люк, переїхав на цей бік річки, так само вповільняючись, скрегочучи і грюкочучи. Вік Дестін, батько його друга Рольфа, казав, що немає у світі другого такого ж брудного і шумного транспортного засобу, як залізниця. І казав він це з задоволенням, а не огидою, що не здивувало обох хлопців. Містер Дестін просто млів за поїздами.

Люк майже дійшов останньої сходинки плану Морін, і тепер йому лишалося відшукати справжні сходи. Червоні. «Ну, не зовсім червоні, — сказав йому Ейвері. — Уже ні. Вона каже, зараз вони радше рожеві». І коли Люк їх побачив — хвилин за п’ять після того, як проплив під мостом, — то сходинки і рожевими назвати було складно. Хоч на підйомах виднілись залишки рожево-червоної фарби, самі східці були здебільшого сірі. Вони піднімалися від самої води до вершечка набережної, десь на сто п’ятдесят футів. Люк туди погріб, і кіль його маленького судна ліг на сходинку, що спускалася під воду.

Люк виліз на берег повільно, немов дід з артритом. Подумав був прив’язати пароплав «Лінько» (на стовпах обабіч східців уже обдерлося достатньо іржі, щоб стало зрозуміло — так тут робили й інші, ймовірно, рибалки), але рештки мотузки на носу виявилися закороткими.

Він відпустив човен і задивився, як «Лінько» лине геть, підхоплений повільною течією, аж раптом помітив своє взуття із запханими шкарпетками — воно досі стояло на кормовій банці. Люк упав навколішки на занурену сходинку і в останню мить примудрився схопити човен. Підтягнув до себе, перебираючи руками, і таки допнувся до кросівок. Тоді пробурмотів: «Дякую, Ліньку», — і відпустив.

Люк подолав кілька сходинок і присів одягнути взуття. Воно непогано просохло, тільки от сам він тепер був мокрий. Подряпана спина боліла від сміху, та він усе одно засміявся. Поліз угору сходинками, у минулому червоними, раз у раз зупиняючись, щоб дати ногам перепочити. Шарф Морін (пурпуровий, як стало видно в ранковому світлі) розв’язався і спав з талії. Люк уже хотів його покинути, та потім міцно вчепився в тканину. Малоймовірно, щоб вони аж сюди його простежили, та місто видавалося логічним пунктом призначення, і Люку не хотілося залишати по собі орієнтири, що їх можна знайти, бодай випадково. Окрім того, шарф тепер набув значення. Наче став… Люк намагався дібрати хоч приблизний термін. Не просто талісманом — оберегом. Бо він дістався від Морін, а вона врятувала Люка.

Поки хлопець дістався верхньої сходинки, сонце, велике й червоне, вже зійшло над обрієм і наділило яскравим сяйвом переплетиво залізничних колій. Вантажний поїзд, під яким проплив Люк, тепер зупинився в маневровому парку Деннісон-Рівер-Бенда. Локомотив, що віз потяг дотепер, повільно погрюкотів геть, а до кінцевого вагона вже під’їжджав другий яскраво-жовтий маневровий локомотив, що невдовзі знову потягне вагони, поштовхає їх на сортувальну гірку, де валку розчеплять і переформують.

У Бродерікській школі не навчали азів вантажного транс­порту, викладацький склад там більше цікавився такими езотеричними дисциплінами, як вища математика, кліматологія і сучасна англійська поезія. Уроки залізничної справи давав Вік Дастін, ґікнутий на всю голову фанат поїздів і гордий власник величезної інсталяції «Лайонел», що зберігалася в його «чоловічому лігві» у підвалі. Люк і Рольф провели там багато годин у ролі завзятих підручних. Рольф любив запускати іграшкові поїзди, але інформація про справжню залізницю його мало цікавила. Люка вабило і те, і друге. Якби Вік Дестін збирав марки, Люк із такою самою цікавістю вислуховував би його екскурси у філателістику. Просто він так був влаштований. Люк підозрював, що справляє враження трохи ненормального (час від часу він перехоплював погляди Аліші Дестін, які саме про це й свідчили), але зараз він уклінно дякував містерові Дестіну за його запальні лекції.

Морін, з іншого боку, про поїзди не знала майже нічого, тільки те, що в Деннісон-Рівер-Бенді є депо, і потяги, які крізь нього проходять, роз’їжджаються в різноманітних напрямках. Що це за напрямки, вона уявлення не мала.

«Вона гадає, якщо тобі вдасться так далеко втекти, то можна буде стрибнути на якийсь товарняк», — сказав тоді Ейвері.

Ну ось він і втік, і далеко. Чи вдасться йому заскочити в товарняк — уже інше питання. Люк бачив, як таке роб­лять у кіно, і з легкістю, але ж кіно капець яке брехливе. Може, краще знайти в цьому провінційному північному містечку сякий-такий орган влади. Дістатися до поліцейського відділку, якщо такий є, або зателефонувати в поліцію штату, якщо немає. Тільки як телефонувати? Мобілки в Люка не було, а таксофони в наші дні — вже вимирущий вид. А якщо таксофон і знайдеться, що йому пускати в шпарину? Інститутський жетон? Певно, за номером «911» можна зателефонувати безкоштовно, але чи правильний це буде вчинок? Щось підказувало Люкові,