Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

– Я теж сумніваюся, – відповів я. – І я мав дурість заплатити за те вино, як за добірне амонтильядо, хоча мусив би спершу порадитися з тобою. Але тебе годі було знайти, а я боявся втратити нагоду.

– Амонтильядо!

– Я маю сумнів.

– Амонтильядо!

– І я повинен його розвіяти.

– Амонтильядо!

– Тебе, я бачу, кудись запрошено, тому піду-но я до Лукрезі. Якщо хтось і тямить у винах, то це він. Лукрезі мені скаже…

– Лукрезі не відрізнить амонтильядо від хересу.

– А є ж йолопи, котрі запевняють, ніби його смак не поступається твоєму.

– Ходімо.

– Куди?

– У твої погреби.

– Ой ні, друже, ні. Я не хочу зловживати твоєю добрістю. Я ж бачу, ти кудись поспішаєш…

– Нікуди я не поспішаю. Ходімо.

– Ой ні, друже, ні. Хай навіть ти й вільний, але я бачу, що в тебе сильна застуда. В моїх погребах дуже вогко. Стіни там обліплені селітрою.

– Все одно ходімо. Застуда – то пусте. Амонтильядо! Тебе нахабно одурили. А щодо Лукрезі, то він не відрізнить хересу від амонтильядо.

Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.

У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.

Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.[96]

Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.

– Де барильце? – запитав він.

– Там, далі, – відповів я. – Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!

Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом – крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп’яніння.

– Селітра? – запитав він після тривалої мовчанки.

– Селітра, – підтвердив я. – Тебе давно мучить кашель?

– Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!

Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.

– Ето, пусте, – нарешті промовив він.

– Ні, – рішуче заперечив я, – вертаймося. Зі здоров’ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я – інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені…

– Годі, – сказав Фортунато. – Кашель – то пусте, він мене не вб’є. Від кашлю не вмирають.

– Звичайно, звичайно, – погодився я, – і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку,[97] він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.

Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.

– Випий, – сказав я і подав йому пляшку.

Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.

– П’ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі, – сказав він.

– А я вип’ю за те, щоб ти жив довго.

Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.

– А підземелля в тебе просторе, – сказав він.

– Монтрезори – рід старовинний і розгалужений, – відповів я.

– Я забув, який у вас герб.

– На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п’яту.

– А девіз?

– Nemo me impune lacessit.[98]

– Добре сказано, – схвалив він.

Очі в нього блищали від випитого вина, дзвіночки на ковпаку дзеленчали. Медок розігрів і мою уяву. Йдучи поміж нескінченними стінами, де в нішах були складені впереміш людські кістяки та барильця й бочки, ми дісталися до найдальших закутнів підземелля. Я знову став і цього разу осмілився схопити Фортунато за руку вище ліктя.

– Подивися-но, – сказав я. – Ти бачиш, що селітри стає все більше. Вона звисає зі склепінь підземелля, як мох. Ми стоїмо під річкою. Краплі вологи просочуються крізь землю і змочують людські кості. Вертаймося назад, поки не пізно. Твій кашель…

– Кашель – дурниці, – сказав Фортунато. – Ходімо далі. Але спершу ще ковточок медоку.

Я взяв пляшку деграву,[99] відбив шийку й подав йому. Він вихилив її одним духом. Його очі спалахнули яскравим полум’ям. Він зареготав і підкинув пляшку вгору чудним рухом, якого я не зрозумів.

Я поглянув на нього з подивом. Він повторив рух, що видався мені безглуздим.

– Не розумієш? – запитав він.

– Ні, – відповів я.

– Отже, ти не належиш до братства?

– Якого братства?

– Вільних мулярів.[100]

– Я – муляр, – відповів я.

– Ти? Не може бути! Ти – вільний муляр?

– Я муляр, – повторив я.

– Знак, – зажадав він. – Покажи знак.

– Ось він, – відказав я і дістав з-під плаща кельму.[101]

– Та ти жартуєш! – вигукнув Фортунато, відступивши на кілька кроків. – Але ходімо далі, до амонтильядо.

– Ходімо, то й ходімо, – погодився я, ховаючи кельму під плащ і знову запропонувавши йому руку.

Він важко сперся на неї. Ми рушили далі, на пошуки амонтильядо. Пройшли під кількома низькими арками, спустилися по сходах, пройшли підземним коридором, знову спустилися й нарешті потрапили до глибокого склепу, де повітря було таке застояне, що наші смолоскипи ледве жевріли, замість горіти яскравим полум’ям.

У протилежному кінці склепу відкривався вхід у ще один склеп, менш просторий. Попід його стінами від підлоги до стелі були навалені людські кістяки – як це можна бачити у великих катакомбах під Парижем. Три стіни цього внутрішнього склепу були прикрашені в такий спосіб. Стіс скелетів, який затуляв четверту стіну, був розвалений, і кістки з нього лежали тут же, утворюючи безладну купу. Таким чином четверта стіна оголилася, і в ній відкрився ще один закапелок у чотири фути завглибшки, у три – завширшки і заввишки футів шість-сім, який навряд чи мав особливе призначення; просто заглибина між двома масивними колонами, які підтримували підземне склепіння,