Читати книгу - "Мануал до черепахи"

© Савченко Т. В., 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

«Мануал до черепахи» – перший прозовий твір Тані Савченко, поета й чудового перекладача поезії. Ми познайомилися кілька років тому – спочатку через Живий Журнал, а потім і особисто. Дізнавшися, що Таня пише ще й прозу, я, чесно кажучи, не здивувалася: мене завжди вражало її мужнє, мудре, що називається доросле ставлення до різних життєвих ситуацій, за яким угадувався не просто сильний характер, а й серйозний, авторський світ (авжеж, ми всі дорослі люди – тим не менш певну постмодерністську інфантильність – і в житті, і в літературі – переростають далеко не всі).

Коротенький уривок із «Мануала» я прочитала минулого року в «запорізькому» випуску літературного альманаха «Нова проза»: ні на що не схожий сюжет про якихось самотніх дітей, їхніх дивних батьків… Із невеликого уривка мало що можна було зрозуміти у фабулі роману, зате було ясно – це жива, повнокровна, справжня проза, – от не знаю я, як, чому, з чого виникає таке безумовне враження від якихось кількох фраз, але воно ніколи не обманює. Я почала шукати повний текст, і виявилося, що «Мануал до черепахи», написаний кілька років тому, Таня ніколи не публікувала. Попросивши рукопис у автора, я буквально поринула у світ її глибоководого письма. Ну а потім, із Таниного дозволу, рекомендувала «Мануал» видавництву «КСД» і дуже рада, що його головний редактор Світлана Скляр до моєї рекомендації дослухалась і мою захопленicть цим незвичайним текстом багато в чому поділила.

Ну а тепер, власне, про сам роман. Живе собі забавна дружна сімейка: шестеро дітей (від двох до чотирнадцяти років) і мама з татом. Діти комічно пустують, тато читає їм прекрасні книжки, ніхто нікого не сварить і не виховує, усі одне одного люблять і розуміють. Та раптом щось стається. Батьки зникають – поїхали десь, як вважають діти. А в будинку з’являється крихітна новонароджена Варварка. І невідомо, як доглядати за нею, варити їжу, допомагати собі й одне одному, як узагалі жити в залишеному батьком і матір’ю домі. Спочатку всі намагаються вдавати, ніби нічого не сталося: «Вони тупо боялися, вони тупо не хотiли помiчати, що в іхньому пелюшковому житті щось змінилося», – розповідає одна зі старших сестер, Інна. Друга сестра, Ольга, сумуючи за батьками, хоче покінчити самогубством – уплисти далеко в море, «сподіваючися, що котрась із риб захоче її проковтнути», навмисне ранить собі руку, відкривши гірку істину: «виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний». Та час спливає, діти дорослішають і, то падаючи душею, то піднімаючись, рятують одне одного, залишаючись люблячими, турботливими і в той же час по-дитячому щирими. Від батьків починають надходити листи, де ті розповідають про далекі дивовижні міста, якими вони начебто мандрують. У цих листах багато турботи – виявляється, батьки, перебуваючи далеко від дому, знають усе, що відбувається з дітьми, у листах «було те, що вiдбувається з нами тут, – розповідає одна зі старших, Михалька. – Не знаю, звідки мамі ставало відомо все, про що вона нам писала, але, думаю, в такий спосіб вона хотіла показати, що розуміє нас краще, ніж будь-хто з тих, котрі лишаються біля своїх дітей…»

Самотність людини у світі, її дитяча незахищеність, залишеність – от про що, як мені здається, «Мануал для черепахи». Але тепло Дому повертається до героїв – через гармонію з природою, через турботу одне про одного, через любов до батьків, які пішли… «Будьте як діти», – сказано нам. Та як же це складно, стаючи дорослими, зберегти довірливе дитяче серце і не зневірятися, а любити і сподіватися!..

Інтонаційно і за своєю метафоричністю «Мануал до черепахи» нагадав мені танку японського поета Ісікави Такубоку.

От кілька ніби віддзеркалених одне в одному уривків двох авторів:

«Ольга блукає містом, Ольга іде на злочин. Ольга робить це тільки з любові до батьків і з туги за батьками. Їй дуже, дуже, дуже не вистачає любові…» —

Юра-молодший водить маленьку Варварку по ночах у сад, показуючи, «як нічні метелики танцюють з власними відбитками в світлі ліхтаря» —

Юра-старший «зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки… І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо».

Та що ж це за черепаха, мануал до якої вміщений у романі? Про неї говорить маленька Варварка: «…Земля лежить на одній черепасі, що пливе, куди бачить. Але коли-небудь хтось підійде до черепахи и дасть їй гідну їжу. Тоді черепаха враз зупиниться, перестане плисти, на землі припиняться всі вітри, і повернуться додому всі мандрівці, хоч би де вони плавали, хоч би з ким вони плавали…»

Єлєна Марінічева

Змалку якось я не любила такі книги, де надто багато персонажів або сюжетних ліній. Надто заморочлива справа – тримати всі сюжетні лінії в пам’яті. Проте так сталося, що в цій книзі йтиметься аж про сімох братів і сестер. І все це мені треба пам’ятати! Вам, читачеві, простіше: про половину сюжету можна тупо забути і не морочити собі голову, а я – автор, мені треба. Тому в кожному розділі будуть отакі пам’ятки-вказівники:

Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.

Або вказівник ще може бути отакий:

Інна оповідає, їй 27 років

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 14 днів.

Це означає, що у розділі хтось із братів і сестер ділитиметься спогадами про давні події.

Так я не плутатимусь між персонажами. І ви не плутатиметесь між персонажами. Ви ж мені довіряєте?

Знаєте, є люди, які, відвідуючи музей, приєднуються до