Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сказала так, бо починала гніватися. На Данила, бо ще вчора його не знала, а сьогодні через нього під загрозою моє життя, хай він мене й урятував. Та більше на себе: піддалася пориву, дозволила все це. Але гнів змінився соромом. Видавалося, я мала б шкодувати про свій вчинок. Хоч знала напевне — змогла б зробити так іще раз.
Сувора Воркута давила тих, хто опускає руки, здається. Або умови життя гартують, змушують боротися щодня, триматися за життя. І всякий раз шукати виходу.
Я нагнулася, смикнула покривало за край, опускаючи ще нижче, майже до самої підлоги.
Коли випросталася, уже знала, куди піду.
Найкращий союзник проти міліції — бандит.
— Будь тут, — сказала, вдягаючи куфайку й обмотуючи голову теплою хусткою, одним із небагатьох своїх цінних скарбів.
— Куди піду...
— Не відчиняй нікому. Як постукають — завмри. Каша в каструлі... холодна. Підігріти не можна, треба ж грубу розпалювати, дим піде. Коли господарів нема, тут не топлять, паливо дістати важко.
— Нічого. Холодна згодиться. Дякую.
Виходячи, вимкнула світло.
Зачепила боковим зором — Данило бере капітанів пістолет.
Зітхнула й вийшла, намагаючись проскочити швидко, аби не потрапити на чиїсь цікаві очі. Полярна ніч потроху ділилася з днем, проте він поки ще був коротким. Вечоріло рано, й зараз мені це грало на руку. Злившись із сутінками, я спершу швидко пішла, потім — побігла, а віддалившись від небезпечного місця, знову перейшла на крок.
Багато воркутян, особливо в робітничих районах, чуло про Ваню Баркаса.
Але не всякий цивільний міг похвалитися особистим знайомством із місцевим злодійським ватажком.
Моя мама називала його «дядя Ваня», й Баркас справді нагадував доброго дядечка, а ще більше — лагідного дідуся. Йому було за шістдесят, уперше потрапив на каторгу ще до революції, за царя. Народився в Астрахані, змалку допомагав батькові переганяти купецькі товари Волгою, потім злигався з волоцюгами й злодіями. Там же прізвисько отримав, яке згадували частіше за ім’я. А прізвище та по батькові, зі слів Баркаса, називали вголос лиш прокурори та судді, коли оголошували черговий вирок.
Про себе дядя Ваня розповів матері, коли вона виходжувала його після останнього звільнення.
Баркас сидів в одному таборі з моїм татом, досить гарно відгукуючись про нього. Батько й познайомив нас зі старим злодієм заочно. На зоні той мав чималий авторитет, бо жив за старими злодійськими поняттями й вимагав від інших, особливо — молодших, дотримуватися їх. Усе почало мінятися, коли незабаром після кінця війни в табори поверталися вчорашні «штрафники» — кримінальні злочинці, котрі з доброї волі зголосилися йти на фронт в обмін на можливість погашення терміну покарання. Зі злодійського погляду, вони порушили закон, тобто — зсучилися.
Стати сукою можна було й раніше, якщо почати співпрацю з міліцією чи будь-якими іншими державними органами влади. За таке передбачалася смерть, вироки виконували самі кримінальники після свого власного суду. Звісно, на сук у таборах чекала така сама доля. Проте їх було багато, вони набули бойового досвіду, спершу — шалено захищалися, потім почали нападати. Їх брала під крило табірна адміністрація: лише перемога сук у війні зі злодіями могла послабити владу останніх. Блатні мали всередині кожного табору величезний вплив, часто керівництву доводилося домовлятися з ними, навіть рахуватися. Ренегати — суки — стали додатковою, неофіційною армією, якою керувала адміністрація на місцях.
Ваня Баркас ризикував рано чи пізно потрапити під удар. Тих сил, що раніше, вже не було, та й здоров’я підводило. Поки ще мав змогу, домовився з табірним лікарем, аби його актували[39]. Старого злодія на волі справді треба було лікувати, і мій батько, віддячуючи Баркасу за сяку-таку підтримку, порадив постукатися до нас. Мама могла далеко не все, але й того, що вдалося, дяді Вані було на початках досить. Важливіше — вивів себе з-під удару, трохи зміцнів і осів у Воркуті, вирішивши дожити тут свої дні. Звичні місця, рідні краї давно не чекали, Ленінград чи Москва могли затерти старого, там своїх вистачало. Заполяр’я ж, як і всю російську Північ, не без підстав уважав своїм другим домом, другою батьківщиною.
Я не мала щодо Баркаса жодних ілюзій. Але переконалася кілька разів: добро дядя Ваня пам’ятав. Закони, за якими він жив, вимагали жорстокості щодо його порушників, проте щодо тих, хто одного разу став злодію в пригоді, могли стати справедливими. Вийшовши з лікарні й облатувавшись, Баркас кілька разів передавав нам продукти. Як мама померла, неговіркий тип із шрамом на переніссі прийшов і тицьнув трохи грошей. Згодом дядя Ваня приходив сам, улаштував невеличкі поминки у вузькому колі й сказав: у разі чого можу попросити, він допоможе. Відтоді час від часу нагадував про себе, переказував через різні оказії вітання.
Дотепер я уникала Баркаса.
Зараз не бачила іншого виходу.
7
Усередині житло старого злодія мало вигляд не кімнати в бараку.
Справжній барліг, натоптаний різними речами. На підлозі — справжній перський килим, на стінах — гобелени з оленями й лебедями. Цокав настінний годинник з гирками й будиночком для механічної зозулі. Ліжко, накрите ватяною ковдрою, — у дальньому кутку, відгороджене широкою строкатою завісою. На комоді — сім слоненят із білої порцеляни, один одного дрібніші, новенький патефон.
Платівка саме грала, коли мені дозволили зайти: Баркас слухав Козіна[40]. Старі, ще довоєнні платівки.
Господар сидів за столом і під музику пив чай із блюдечка вприкуску з цукром. Біла солодка трапеція стояла поруч, на тарілці. Відбивши від неї важким руків’ям ножа маленький уламок, дядя Ваня клав його на губу й сьорбав, пропускаючи через нього духмяний окріп. Цукор розчинявся, Баркас мружився від задоволення й плямкав.
Мирна, дуже домашня, затишна картина.
Якщо не знати, хто перед вами.
На Баркасі була біла полотняна сорочка, поверх неї — кацавейка, підбита смужками хутра. Чорні штани він заправив у білі підбиті бурки. Переливши з чашки в блюдце нову порцію чаю, господар кивком запросив сісти навпроти. Я глянула на патефон, Баркас закивав:
— Ага-ага, правильно. Людей треба слухати.
Отримавши дозвіл, я зняла голку з платівки, акуратно відсунула, потім повернула ручку, вимкнувши патефон.
— Сядь уже, Домцю.
За таке звертання готова була забути, хто такий дядя Ваня. Так називав мене батько, розказуючи старому злодію про свою родину. Так кликала мама, і старий злодій чув. Так почав називати мене й сам.
Я подякувала й примостилася поруч на ослінчик.
— Почаюєш із дядьком?
— Не до чаю, дядю Ваню.
— Отак
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний. Без лінії фронту», після закриття браузера.