Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Цього разу мені здалося, що ми йшли цілу вічність. Я проклинала свою спортивну підготовку (точніше її відсутність), тісну сукню, подекуди нерівний асфальт та головним чином підбори. Я повернулась і подивилася на височенну шпильку Лілі, і якось навіть стало легше, шкода ненадовго. І коли мені здалося, що ми вже обійшли півміста, дівчина нарешті сказала:

– Годі зітхати. Ми майже прийшли.

Ця новина змусила мене відірвати погляд від дороги й оглянутись навкруги. Ми були в звичайнісінькому спальному районі. Саме проходили повз один із стареньких житлових дворів із дев'ятиповерхівками літерою П. Якщо тут і було щось чи хтось пов'язаний із магією, він був добре замаскований. «Як і все у світі сфарів», – нагадав внутрішній голос.

Лілі довела нас до одного з будинків, але замість вхідних дверей у під'їзд вона попрямувала до сходів у підвал. Я вже нічому не дивувалась, тож мовчки пішла за нею. Опинившись навпроти масивних залізних дверей в напівпідвальне приміщення, я помітила приліплений файл. На білому аркуші був роздрукований напис: «Ремонт електротехніки» і перелік усіляких гаджетів, починаючи комп'ютерами та телефонами, закінчуючи холодильниками та пралками. А нижче від руки нерівним почерком було надряпано: «Бюро знахідок».

Дівчина щосили загупала кулаком у двері, які озвалися приглушеним грюкотом. Жодної реакції не було, і Лілі повторила свій маневр. Знову тиша.

– Може його нема? – припустила я.

– Та куди він дінеться, – відмахнулась дівчина і прокричала: – Я виламаю двері й не стану за це платити.

Пройшло менше секунди, як почувся поворот ключа. Лілі задоволено хмикнула.

– Давненько тут не вештались члени вашої братії, – обізвався чоловічий голос, як тільки двері відчинилися, пропускаючи нас.

Лілі зайшла перша за нею була я, але нікого так і не побачила. Зате змогла оглянути приміщення, наскільки це дозволяло жахливе освітлення. Тут не просто було недостатньо світла, йому навмисне не давали сюди проникнути. Лампи на стелі були вимкнені, як і настільні світильники, навіть вузькі довгасті вікна біля самої стелі були щільно затягнуті чорною тканиною. Єдиним джерелом світла були екрани моніторів. Я нарахувала п'ять працюючих комп'ютерів, які стояли у два яруси на столі біля дальньої стіни. Навколо було ще купа інших стелажів недбало завалених різноманітною електронікою, точніше, деталями від електроніки. Безліч дротів і кабелів переплутаних між собою, блоки живлення, жорсткі диски, процесори, плати, клавіатури, колонки та ще гора інших штук, назви яким я не знала. Все це разом створювало відчуття, ніби я перебуваю не в майстерні, а в лігві айтішника чи хакера. Еге ж, саме так я це собі уявляла.

Я походжала захаращеним приміщенням, намагаючись нічого не знести і не зламати, коли з дверного проходу, що вів до другої кімнати, з'явився молодий хлопець у розтягнутій футболці та потертих джинсах.

– Чого треба? – невдоволено кинув він.

Гарним настроєм у цього хлопця навіть не пахло, але Лілі навпаки здавалася задоволеною. Вона витягла щось зі своєї сумочки та кинула хлопцю.

– Зроби як ти вмієш, – це було щось середнє між проханням та наказом. – Щоб не відстежувався, не прослуховувався, не фонив, не потрапляв на радари ковена і все таке.

Хлопець майже гидливо покрутив у руці, судячи з усього, телефон, а потім зневажливо сказав:

– Ну й мотлох. Мож ліпше відразу новачка, жеб кілька разів не переганяти, коли закортить нормальний апарат?

– Не знаю, – знизала плечима дівчина і повернулася до мене. – Віто, хочеш новий телефон чи твій тобі дорогий як пам'ять?

Я шоковано втупилася в неї. Мій телефон Лілі забрала відразу після того, як ми його знайшли в петлі Етьєна, навіть вмикати заборонила. Я спробувала придивитись до апарату в руках хлопця, але він стояв далеко, а освітлення було жахливим.

– Це що мій? – Лілі не відповідала, а лише з очікуванням дивилася на мене. Мені довелося замислитись. З одного боку, мій телефон мене влаштовував, а з іншого – я просто не могла собі дозволити дорожчий. Я розгублено протягла: – Е-е-ем, я невпевнена. У мене немає грошей, та й до того ж я звикла до свого.

Хлопець насупився, ніби не розумів, про що я говорю, а Лілі лише закотила очі і махнула на мене рукою, кажучи «не звертай на неї уваги, її в дитинстві впустили». Після чого невідомий мені вид сфара почав щось шукати в надрах завалів на столах. Він витягував все нові і нові коробки, а коли в руках уже була пристойна гора упаковок, він підійшов до нас. Тільки зараз я звернула увагу на його зріст. Я була на невеликому підборі, і маківка хлопця була мені по підборіддя, а Лілі він і до плеча не доходив.

– Підсоби, – кивнув він на один із столів, так само як і інші заставлений різною електронікою.

Лілі, ні секунди не роздумуючи, просто провела рукою по стільниці, скидаючи все на підлогу. У мене відвисла щелепа і я зробила крок назад, боячись реакції господаря на такий вчинок. На мій подив він кивнув і переклав сою ношу на звільнене місце. Тепер я змогла розглянути, що то були за коробки: нові, запечатані, брендові телефони останніх моделей. Я дивилася на все це добро, доки не помітила коробку айфона, який ще навіть не вийшов у продаж. Ні, я чула, що його вже презентували, але до українських магазинів він ще не надійшов.

– Це підробки, – заявила я і була в цьому цілком впевнена.