Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

- Вмієш?

- Ні... - вона продовжує кліпати своїми оченятами

- Зараз навчишся.

ПОЛІНА

Фелікс стоїть навпроти мене і нескінченно дивиться в мої очі. Куточки його губ починають поступово розсуватися в усмішці. Усмішці, яка не віщує нічого доброго для мене. Усмішці, яка мене з розуму зводить. Ніби він дорослий і все знає, а я не тямуща дитина.

Краєм ока оглядаюся навколо, прикидаю, куди бігти. Будинок розташований на величезній ділянці землі. Усе облагороджено. Красиві, доглянуті клумби. Перед самим будинком басейн. За будинком великий сад із різноманітними фруктовими деревами. А перед садом великий майданчик під чагарниковими культурами.

Сама не знаю, навіщо я хапаю Мотю і біжу.

 - Стій - лунає слідом, і я прискорюю темп свого руху. - Віддай кота.

Я сповнена ейфорії, мчу на всіх порах. Мотю не віддам. Його тепле тільце так і ллне до мене. Руки міцно його утримують. Здригаюся, коли моє плече накриває широка гаряча долоня. Вона пропалює через тканину, я сіпаюся і мій светр зісковзує з плеча. Плече оголюється. Роблю ривок, намагаючись вирватися з чіпких рук, нехай навіть ціною порваного светра. Мене розвертає і  Фелікс перехоплює моє тіло. Тканина светра натягується, а потім скорочується, і я впираюся прямо в груди Фелікса. Я заплющую очі і, втупившись носом у його ключицю, вдихаю хвилюючий запах увесь час, поки його долоні ковзають моїми плечима, передпліччями.

Я готуюся до шаленого опору, а Фелікс продовжує наступати. Бачу його похмурий погляд спідлоба, риси обличчя загострені, ніздрі роздуваються. Він нависає наді мною. Мовчки, але цілеспрямовано і наближення його невблаганно. Я впираюся спиною в паркан, руки його по обидва боки мого тіла, я в капкані. І мене лихоманить нестерпно. Тому що...

Таке я відчувала тільки того дня, коли він мені передрікав пекло. Нависає, але не торкається, бо відсуваюся. Я втискаюся в паркан й одночасно втягую в себе живіт. Між нами немов прозора перепона. Відокремлює від того, що може дозволити тому, що відбувається, вийти з під контролю.

Тому що... Якщо він доторкнеться, якщо тільки... Я не стримаюся і накинуся на нього з кулаками. Точно накинуся.

У ніздрі вдаряє запах його шкіри. Невідомі мені нотки свіжості змішані з чимось невловимо чоловічим, як пахне завжди тільки він, дурманять мене. Я затримую дихання, не хочу більше вдихати цей запах, щоб не перетворитися на кисіль. Потрібно просто постаратися не робити більше таких глибоких вдихів.

Це навалюється так раптово, що всі думки плутаються. Фелікс знову стає тим, кого я так боюся, кого ненавиджу, але... Тепер я розумію, чому він так поводиться - він ображений на мої слова. Я розгублена, не знаю, як упоратися з тими емоціями, які я відчуваю від його близькості.

Він так дивиться на мої губи, він хоче мене поцілувати. Я немов відчуваю те, що відчуває сам Фелікс. Чую його бажання...

 - Дивись, який птах красивий, - раптом каже він. Я дивлюся в напрямку його пальця.

 - Де? - машинально запитую я.

 - Ось же, на гілці сидить.

 - Я... не бачу.

 - Ну, як же... дивись сюди.

Фелікс зсувається, щоб бути ще ближче, обіймає і трохи розвертає, щоб я побачила цього птаха.

 - Тепер бачиш?

Я не бачу, як і раніше, ніякого птаха, тоді як щока Фелікса виявляється притиснутою до моєї.

І мені вже байдуже ні до якого птаха. Я напружуюся вся. Він завмирає, так само, як й я, а в наступний момент повертає голову, і ... Його губи торкаються моєї щоки. Й тоді Фелікс знову цілує, тільки вже трохи нижче. Здається... здається він. Його губи цілеспрямовано просуваються по вилиці вниз... Здається, до моїх губ. Невже... О боже, невже зараз, ось прямо зараз цей поцілунок відбудеться?

Мені страшно, й... я не впевнена, що готова. Але... чомусь продовжую стояти, немов мене паралізувало. Я не можу ні зрушити з місця, ні відштовхнути його.

- Почекай! - я струшую з себе нахлинувшу ману й впираюся йому руками в груди. - Стій... Я знаю, чому ти такий жорстокий до мене.

- Я? Й чому? - ми все ще стоїмо щока до щоки, його збуджений подих обпалює мою шкіру.

- Ти підслухав мою розмову з Денисом. Адже так?

- Підслухав? - відгукується Фелікс. - Так, це було феєрично. Своїми вухами почув, що ти насправді про мене думаєш. Тільки я не підслуховував. Ми з Артуром просто вийшли з класу в коридор і поки йшли ним до виходу до нас долинали ваші голоси. Ви не особливо то й ховалися. Спеціально?  Так? Щоб якомога болючіше вдарити? Й як він іржав наді мною.

- Це так нерозумно вийшло. Вибач мене, Феліксе, - я заглядаю в його очі.

- Чого? - вагається він.

- Я прошу вибачення за ці слова, я... Ці слова не мають до тебе жодного стосунку. Моє ставлення до тебе давно змінилося. І я давно вже не думаю так.

- А як ти думаєш? - по очах видно, що він розгублений.

- Ти хороший. Але хочеш, чомусь здаватися поганим. Й мені дуже соромно і неприємно за свій вчинок. Я негарно вчинила,  оббрехавши тебе за твоєю спиною, - слова даються мені з величезними труднощами, але я пересилюю себе, розуміючи, що сказати це просто необхідно. Інакше я збожеволію від жалю за те, що накоїла.

Відчуваю, як на душі стає легше. Я зважилася попросити вибачення у Фелікса.

 - Мені соромно, але Денисе, він... Мене заскочив зненацька, якраз тоді, коли моя думка про тебе змінилася. Я пізнала тебе з іншого боку. Ні Денис, ні будь-хто інший не зрозумів би мене, чому так різко все змінилося і, що я вже думаю інакше про... тебе. Й зараз... Ти ображений. Але ти не будеш робити дурниць і ображати мене, правда ж?

- Не буду, - він мотає головою на знак заперечення. Помітно, як його полишає напруженість, він розслабляється й в очах з'являється теплота. - Я ж обіцяв тебе захищати. Просто трапила коса на камінь... Переклинило.

- Феліксе, я... Більше ніколи не буду ні про кого говорити погано. Справді. Ти навіть уявити собі не можеш, як мені соромно. Я вже так давно не думаю! Я знаю, що в тебе велике серце й добра душа.