Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Вас запрошують до штабу. Кабінет номер три. Йти треба зараз.

— Це хто, кагебіст?

— Так.

Я пішов. На душі неспокійно: “Ну, що він міг знайти в тих зошитах? А, може, яка худоба підслухала щось із моїх розмов з товаришами?”

Постукав у двері й ступив до кабінету, привітався з капітаном Литвином, який сидів за невеликим письмовим столом. Той відповів на привітання, втупився у мене і каже:

— Ось ви і показали своє націоналістичне вороже нутро: усі в’язні нормально вислухали лекції, а Лук’яненку мало. Він задає провокативні питання. Ви думаєте, що ми не знаємо, для чого ви їх задавали? Знаємо: ви задавали їх, щоб збуджувати антирадянські почуття, щоб навіювати в’язням антисовітський настрій! Фактично, ви провели сеанс антисовітської агітації.

— Що ви пускаєте пил в очі? — перервав я Литвина. — У моїх словах були питання, а не твердження. І по-друге, я не виходив за межі формулювань закону, конституції.

— Не вважайте нас за дурних. Ми добре вміємо відрізняти слова від того справжнього змісту, який прикривають слова. Зміст ваших речень є той, як його зрозуміли в’язні. Якщо мені напише один, другий в’язень, що ви висловили антисовітські думки, то такі люди і в суді скажуть те ж саме.

— Ви маєте на увазі ваших агентів?

— Після XX з’їзду КПРС, — каже Литвин, — агентури вже немає. Використання таємної агентури для слідкування за думками громадян суперечить демократичним засадам державного життя. Проте у нас достатньо радянських патріотів, які з турботи про зміцнення совітського ладу з власної ініціятиви нас правдиво інформують про вилазки антидержавних елементів. Не гнати ж від себе таких людей! Ці патріоти радо посвідчать у суді супроти кожного, хто хоче ослабити наш совітський лад.

— І багато у зоні таких патріотів? — уїдливо цікавлюся.

— Достатньо!

— Я чув, що на волі на кожних тридцять громадян випадає один сексот?

— Це наклеп на совітську дійсність отаких ворогів, як ви.

— Ви платите кожному “патріоту” чи вони працюють в основному безплатно?

— Це не ваше діло!

— Ну, так, у вас є й багато інших способів, як ви можете віддячити сексотові.

— Сексотів тепер немає! Чуєте: немає! Є совітські патріоти! І не я, а вони посадять вас на лаву підсудних. Я лише виконаю свій службовий обов’язок і юридично допоможу оформити справу. І не думайте, що вам із всієї вашої антисовітської діяльности вдасться хоч щось приховати — я все знаю!

— І ви, ясна річ, знаєте статтю 88 Кримінально-процесуального кодексу, яка агентурну інформацію не допускає до суду і суду дає право виносити вирок тільки на тих доказах, які перевірені й підтверджені в суді.

— В совітських умовах перехід від неофіційного джерела до офіційного доказу не становить жодних труднощів, тож можете себе не тішити цим. Це вам не допоможе. Допомогти вам може одне — чесне відбування кари. Якщо ж будете тут, у моєму кабінеті та в кабінетах інших керівників колонії, говорити одне, а за межами штабу ритимете, наче кріт, проти нашої влади, то посаджу до тюрми! Я прочитав один з ваших зошитів. Ви конспектуєте історію Росії Соловйова та курс лекцій з історії Росії Ключевського. Текстів антисовітських немає, проте антиросійська тенденція аж світиться: все, що автори сказали поганого про Росію, ви записуєте, а доброго висловлювання не записали жодного.

— Доброго про Росію я наслухався до арешту, а тепер, щоб не було однобокого уявлення про неї, занотовую критичні висловлювання. Сподіваюся, ви повернете мені зошити?

— Ідіть! І намотайте собі на вус!

Я вийшов. На стадіоні гуляли два Степани — Вірун і Кравчук. В’язенська етика забороняла політв’язню входити в особисті контакти зі службовцями концтаборів і в’язниць. У в’язня не може бути таємниць з адміністрацією від інших в’язнів. В’язень кожну розмову з будь-ким із служби адміністрації та наглядачами мусив якнайдокладніше переказати у своєму близькому колі. Я вважав це правило за справедливе, воно давало можливість взаємно контролювати зміст розмов в’язнів з чекістами і стежити за зміною настроїв, а також уловлювати орієнтацію самої адміністрації. Тож завжди радо його виконував і тепер пішов на зустріч Вірунові і Кравчукові. Переказав їм докладно розмову з Литвином і спитав, чи ймовірно, щоб Литвин знав зміст усіх наших розмов з нашими добрими людьми.

— Та бреше він! — кинув Вірун. — Звідки йому знати, про що ми балакаємо, позалазивши десь між колоди лісу чи між височенні стоси дерев’яних деталей?

— Степане, — звернувся я до Кравчука, — ти давно сидиш, то як ти думаєш, Литвин використовує підслуховуючу техніку? Де він міг її розставити? Як далеко вона спроможна чути наші голоси?

— Техніку він, ясна річ, використовує. Її напевно поставили в кімнатах для побачень, мабуть, у шізо, може, в якихось тихих курильнях. Але неможливо її використати в робочих цехах і по всій величезній території, бо ж цехи обслуговують і територію прибирають не менти, а наші люди, — каже Кравчук.

— Із того, — кажу, — що сказав Литвин, можна зробити висновок, що він знає те, що я висловлював гучно в бараці, в їдальні та ще десь, так би мовити, публічно. Його натяки і побудовані на них погрози, можуть бути голими припущеннями, а можуть бути обґрунтовані на доносах дуже близької нам людини. Перше не страшне, бо не може призвести до якихось серйозних наслідків. Другий варіянт може призвести до серйозних наслідків. Тут одна рада: уважніше ставитися до співрозмовників та самих розмов.

— Пам’ятаймо правило Декалогу “Про справу не говорити з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба”, — узагальнив Кравчук.