Читати книгу - "Майстер"

class="p1">Смітів і їхнє майно було зібрано. Генрі подумав, що зараз вони є просто двома цілком розгубленими жертвами, що і слова не можуть сказати на власний захист, навіть місіс Сміт змирилася з неминучим і не піднімала на колишнього господаря очей. Він знав, що вони вже не знайдуть собі роботи, що, коли виплачені ним гроші скінчаться й найближчі родичі не зможуть допомогти, подружжя опиниться на краю прірви. Генрі подумав, що Сміти, котрі стільки років вірно йому служили, тепер пропадуть, але він віддав би усе, щоб тільки вони зникли з його дому.

У листі він розказав про цей випадок зовиці, та більше нікому не відкрився. Генрі писав, що це було жахливо, страшенно соромно, бридко та незручно. Потім прийшло усвідомлення того, що доля Смітів скоро стане відомою кожному мешканцю Рая. Хоча тут їх і не любили, Генрі знав, що швидкість, із якою їх було звільнено, призведе до того, що на нього витріщатимуться на вулиці.

Цей епізод і кілька наступних тижнів, доки він жив без слуг і харчувався в місцевому заїзді, сповнили його душу смутком і гіркотою, від якої вилікувати могла тільки робота. Ранками він сидів перед навстіж відчиненим вікном вітальні, купаючись у сонячному промінні, та перечитував написане вчора. Вітальня виходила на охайний зелений газон, і Генрі залюбки спостерігав за Джорджем Ґеммоном, який працював у тіні від старої шовковиці. Пізніше, прогулюючись садом, він радів, що від навколишнього світу, його захищають високі стіни довкруж Лемб-Хауса.

Глава 9

Березень 1899 р.

ТЕПЕР НІЩО НЕ ДАВАЛОСЯ йому просто. Ніщо з побаченого та почутого у цій першій за п’ять років життя в Англії подорожі не здавалося новим і свіжим, таким, із чого можна було б чудуватися, що берегти у пам’яті. У Парижі він зустрів Розину та Пей Еммет — дочок Елен Темпл, сестри Мінні. Обидві народилися вже після смерті Мінні і знали про неї переважно зі світлин, що, фактично, не рахувалося. Дівчата були зовсім різними. Розина була симпатичнішою та більш говіркою, а менша і дещо приземкувата Пей — більш довірливою та тихою, ніж її сестра. Її амбіції художниці виявлялись у всьому, навіть у гострих зауваженнях під час оглядання картин у галереї, а потім і вуличного життя, що його обидві сестри протиставляли полотнам, вважаючи останні більш артистичними та красивими.

Іноді в їхніх розмовах Генрі вчувався голос Мінні Темпл. Він заздрив дівчатам: тому що їм бракувало сором’язливості, тому що вони були такі впевнені в оригінальності не таких уже й оригінальних, але повних завзяття своїх американських голосів, тому що вони не були обтяжені знанням, як їм здавалося, позбавленої трагедій власної історії.

У свої п’ятдесят шість він уже міг собі дозволити засуджувати будь-що і не хвилюватися з цього приводу, а Пей Еммет грайливо наполягала, що цим він лише наслідує лікаря Слоупера з «Вашингтонської площі»[49], який подорожує Європою зі своєю нещасливою та погано освіченою дочкою. Генрі засуджував дівчат за їхній акцент і, доки вони переходили з одного музею до іншого, постійно виправляв їхню вимову. Коли, скажімо, Розина захоплено дивилася на прикраси, виставлені у вітрині паризького ювеліра, Генрі негайно її виправляв.

— Ювелір, а не ювілір.

А коли дівчина погодилася, що сучасні американки неправильно вимовляють глосні, він відповів:

— Голосні, Розино, а не глосні!

Сестри, яким, очевидно, подобалися нетерпимі зауваження родича, почали спеціально перекручувати власну вимову, щоб тільки подратувати його вибагливий слух. І тоді вони більше, ніж у будь-який інший час, нагадували Генрі покійну тітоньку, яка полюбляла подібні сутички, насолоджуючись кожною в’їдливою реплікою та її ефектом. Дівчата вміли наполягти на своєму, не сварячись із ним, а лише злегка підсміюючись, пропускаючи приголосні чи вживаючи сучасні ідіоми, від яких він просто шаленів. Коли одного ранку Пей оголосила, що мусить піднятися нагору, щоб прилаштувати волосся, Генрі спитав у неї: «Прилаштувати до чого чи прилаштувати куди?».

Париж мав іще більш чудовий вигляд, ніж під час інших візитів Генрі, та за цією чудовістю він відчував щось іще, і воно йому страшенно не подобалося. Однак йому вистачило мудрості не обговорювати цього з сестрами Еммет. Генрі вподобав те, як невинно та сторожко вони сприймають кольори, перспективу, текстуру, як радісно показують йому й одна одній деталі, як захоплено купаються в грандіозності цього міста. Кілька разів, коли Пей Еммет зненацька змовкала, припиняла жартувати й занурювалась у подібний до замріяності стан, жадібно вбираючи очима якусь сцену, і могла миттю розсердитись, якщо її відволікали, йому здавалося, що над ними пропливає дух Констанс Фенімор Вулсон, безтілесний і самозаглиблений, залюблений у тіні та навіювання так само, як Мінні Темпл — у світло та буяння.

Отож, кузини розбуркали спогади про давні події. Часом вони були так захоплені тим, що бачили, частинкою чого були тут і зараз, що не помічали смутку, навіяного Генрі пам’яттю. Їхню байдужість він сприймав із полегшенням і вважав її радше чарівною, бажаючи, щоб і дехто з його давніх друзів, які вимагали до себе надто великої уваги та надто прискіпливо спостерігали за ним, перейняли в дівчат Еммет такий стиль спілкування.

Залишивши сестер самостійно продовжувати подорож Європою, Генрі переїхав на південь і зрозумів, що може чудово прожити без багатьох своїх друзів. Тут він пізнав радість нерегулярного листування з ними та навчився цінити кожну рідкісну звістку про їхні життєві події. Але заночувавши в Марселі й усвідомивши, що наступного дня опиниться у дружніх обіймах, Генрі відчув, що легко міг би обійтися без відвідин маєтку Поля і Мінні Бурже, бо зовсім не бажав бачити цих своїх давніх друзів. Тягар слави та добробуту обтяжив Поля двадцятип’ятиакровою ділянкою землі на гірському схилі Рив’єри, що являла собою маєток із парком, де густо росли сосни і кедри, та безліччю чудових краєвидів. А ще він нагородив його надмірним зацікавленням у своїх власних опініях, які, загострені антисемітизмом, зробилися неприємно негнучкими й авторитарними.

У маєтку був іще один гість — якийсь молодий французький прозаїк. У перші дні свого гостювання Генрі робив усе, щоб тільки не обговорювати Золя чи справи Дрейфуса[50] з Полем, Мінні чи іншим гостем, адже відчував, що його власні погляди на предмет можуть суттєво відрізнятися від поглядів господарів. Він підтримував Золя і, тим паче, Дрейфуса, тож не бажав і чути упереджених думок і суджень подружжя