Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Те, що ми називаємо Природою, є поемою, прекрасне та загадкове письмо якої ми не можемо розшифрувати. Проте, якби ми могли розгадати таємницю, то відкрили би Одіссею Розуму, який, будучи жертвою вражаючої ілюзії, втікає, шукаючи себе, адже проступає крізь світ так само, як сенс — крізь слова[958].

Для Геґеля розкриття Ізіди так само є поверненням розуму до самого себе. Проте для нього цей процес відбувається в історичному становленні. Формула Саїса «Жоден смертний не піднімав мого покривала» означає, що Природа є реальністю, що відрізняється від самої себе, що вона є чимось іншим, аніж її безпосереднє явлення, що вона має якесь приховане внутрішнє[959]. Він, між іншим, критикує Ґьоте, який відмовився розрізняти зовнішнє та внутрішнє у Природі[960]. Водночас, для Геґеля приховування природи відповідає лише єгипетському історичному моменту. Вона розкривається, тобто знищує себе, у грецькій думці, що кладе край «загадці». Не випадково єгипетський сфінкс був убитий греком Едіпом. Сфінкс помер, коли грецька думка визначає людину і коли людина визначає себе відкриваючи, що внутрішнім природи є вона сама[961]. Це означає, що те, що ми вважаємо іншим собі — Природа, є нічим іншим, як нами самими, тобто Розумом.

До цих романтичних варіацій на тему Ізіди додамо іншу підказку Новаліса. Вона міститься у казці про Гіацинта та Бутон Троянди, що її розповідає один із учнів Саїса. Гіацинт залишив свою наречену Бутон Троянди, щоб відправитися у далеку країну на пошуки закритої покривалом Діви, Матері усіх речей. Після тривалої подорожі він приходить у храм, де вона перебуває. Проте, коли він підняв покривало «небесної Діви», то побачив Бутон Троянди, яка кинулася у його обійми. Образ Софі, юної нареченої Новаліса, яка дуже рано пішла із життя та яку він обожнював усе своє життя, накладається у нього на образ Ізіди, безконечної Природи, зрозумілої як жіночна Вічність. Цього разу, найкращою посвятою у таємницю Ізіди-Природи стає кохання. Одна сторінка із «Учнів у Саїсі» може допомогти нам проінтерпретувати цю нову перспективу. Один із учнів, «юнак із іскристими очима», виражає глибоку думку Новаліса, коли представляє пізнання природи як абсолютно невід’ємне від афективного елементу, а саме від якоїсь «солодкої тривоги», на яку здатні лише самі поети:

Яке серце не підстрибувало від радості, коли найтаємніше життя Природи наповнювало його усією своєю повнотою, та коли це потужне відчуття, для якого у мові немає іншого слова, аніж любов та насолода, поширювалося у ньому? […] охоплене трепотом солодкої тривоги, серце занурюється у темні та хвилюючі надра Природи, воно відчуває, як тане його нікчемна особистість, захоплена хвилями задоволення та […] не залишається нічого, окрім осередку неохопної первісної сили, якогось виру у безкрайньому океані, в якому усе зникає[962].

Неможливо зрозуміти Природу, «якщо глибока та множинна спорідненість з усіма тілами не підштовхне тебе змішатися, завдяки емоції, з усіма іншими природними істотами, розчинитися у них у чомусь на кшталт відчуття»[963]. Розкриття Ізіди постає, таким чином, як космічний екстаз, супроводжуваний пошаною та повагою:

Той, хто має відчуття справжньої та випробуваної природи, насолоджується Природою, вивчаючи її. […] Поруч із нею [із Природою] він почуває себе ніби у обіймах цнотливої нареченої та довіряє лише їй, у солодкі часи близькості, свої думки. Яким щасливцем є цей син, цей улюбленець Природи, якому вона дозволяє споглядати себе у своїй дуальності, як сила плодючості та народження, та у своїй єдності, як безконечний та вічний гімен. Життя цієї людини буде сповнене насолод, воно буде безперервним ланцюгом задоволення, а її релігія може бути названа істинним, автентичним натуралізмом[964].

Якщо Новаліс та Шлегель виступили тут проти Шіллера, то поет Клеменс Брентано, своєю чергою, візьметься за них, жорстоко висміюючи у своєму вірші екстази, жахи та метафізичні спекуляції перших романтиків:

Якщо ваше волосся піднялося дибки від страху, цього досить,

Щоб ви називали це чистим знанням!

Однак якщо ви називаєте це «підняттям покривала Ізіди»,

То ви піднімаєте тільки один ваш фартух[965].

Романтики, на думку Брентано, задовольняються емоціями замість думок та розмірковувань. Трепіт і жах замінюють їм думку. І вони ототожнюють Я із Природою лише для того, щоб вдатися до демонстрації своїх душевних станів, розчинитися у своїх почуттях та зізнаннях. Брентано має на думці, вочевидь, той ексгібіціонізм, що його можна побачити у «Люцинді» Шлеґеля[966].

У зовсім інший спосіб покривало Ізіди буде витлумачуватися Баланшом у 1830 році. Для нього Ізіда завжди залишається покритою. Єгипетські жерці, каже він, ніколи не забирають покривала, що приховує богиню, і вони ніколи не бачили її без нього. Це означає, на його думку, що пізнання істини не є наслідком жесту розкриття якоїсь вже готової реальності, тобто вченням, що його отримують у пасивний спосіб. Людина, діючи активно, має знайти істину сама та у собі: «Єгипетські жерці нічому не навчали, оскільки вважали, що все вже є в людині; вони лише усували перепони». Істина перебуває у серці людини[967].

5. Почуття піднесеного та священний трепіт

Особлива увага, що її у XVIII столітті надавали почуттю піднесеного, була іншим чинником зміни ставлення філософів і поетів до природи[968]. Це естетичне поняття стало предметом досліджень насамперед в Англії, та набуло розвитку, зокрема, у книзі Едмунда Берка «Філософське дослідження походження наших ідей піднесеного та прекрасного», що вийшла друком у 1756 році[969]. На думку Берка, піднесене непокоїть нас відчуттям небезпеки та безконечності, проте це почуття страху перетворюється на зачарування (delight), коли ми перебуваємо у безпеці[970].

Кант згадує «здивування, що межує зі страхом і священним трепотом, які охоплюють того, хто дивиться на гори, що підносяться до небес та на глибокі ущелини, в яких шаленіють річки»[971]. На його думку, піднесене відчувається лише у присутності оголеної реальності, завдяки винятково естетичному баченню, з якого вилучені будь-які утилітарні міркування:

Коли вигляд