Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Нашвидкоруч привела себе до ладу: душ, чистий одяг, зачіска, свіжий макіяж, кава з бутербродом — і поїхала до Тарновського. Дорогою хотілося продумати, що йому казати, а про що змовчати, але мізки не варили. Що ж буду імпровізувати! 

Два дні, що ми не бачились, пішли генеральному на користь. Він посвіжів, руки вже майже не тремтіли, та і ходив він з палицею більш впевнено.

Денис неабияк зрадів, побачивши мене, і хотілося б вірити, що це тому, що я така унікальна, а не внаслідок виграного тендеру.

Я присіла в одне із крісел, які стояли біля столика з ноутбуком і почала свою розповідь.

Моя версія була такою: я оселилася у подруги, весь вечір готувалася до тендеру. 

На ранок приїхала до центрального офісу і добилася зустрічі з Сергієм Міхном на якій розповіла йому про стан справ. Він запросив своїх колег і запропонував мені зробити презентацію в той же день. Наш продукт і комерційна пропозиція всім сподобалися.

Оскільки, Міхно був серйозною людиною і намагався вести свій бізнес прозоро, він вирішив з моєю допомогою вивести покидьків на чисту воду. Тому наша презентація в четвер була лише формальною. В кінці дня мені повідомили, що ми виграли тендер і попросили найближчим часом надіслати договір для підпису.

Денис уважно слухав, не відводячи від мене погляду. Від його пронизливих синіх очей зрадливі сиротинці крокували під моєю сукнею. Я вже закінчила свою розповідь, а генеральний так і продовжував на мене витріщатися, наче вперше побачив. Нарешті, він прийшов до тями і промовив:

— Ви знаєте, десь глибоко в душі я сподівався, що у вас все вийде!

— Чому? - спитала розгублено, але в той же час зраділа, що в мене хоч трохи вірили.

— Ви сильно схожі на доньку Міхна — Віру, яка давно за кордоном. Можливо ця схожість зіграла нам на руку, бо хоч трохи знаючи цього бізнесмена, я зі всією впевненістю можу сказати, що шанси в нас були мізерні.

“Господи Боже, краще б ти мовчав!” — пронеслося в моїй прибитій голові.

— Ви знайомі з донькою Міхна? — ледь вичавила з себе, намагаючись вдавати байдужість. Виходило кепсько.

— Так, недовго, але достатньо, щоб запам’ятати на все життя, — чи то зі злістю, чи то з сумом промовив генеральний.

“Цікаво, чому ж я тебе не пам’ятаю?” — подумала, а в голос запитала:

— Це тому ви сказали, що мені ім’я Віра підходить більше? Ви кохали її?

“Дідько, і хто мене за язика тягне!”

Денис якось дивно на мене подивився, вагаючись чи варто відповідати.

— Вибачте, я, мабуть, не мала права таке запитувати, — поспішила звернути тему.

— Чому ж? Це стара історія. Я нікому не розповідав, носив в собі, але от відчув, що вам можу довіритись… Ми познайомилися на вечірці в одному зі столичних клубів. Я побачив її, коли вона танцювала. Це було так захоплююче, що всі розступилися, милуючись її танцем, грацією і тендітністю. Я приєднався і ми створили тандем. 

— Ви танцюєте? — спитала перше, що взбрело в голову, аби це відчуття розуміння, хто зараз переді мною не проковтнуло мене до втрати свідомості.

Картинки пазлами складалися в моїй уяві перетворючись в забуті спомини. Він все говорив і говорив, спонукаючи мене переживати знову події тієї доленосної ночі.

Раптом двері в палату прочинилися і я почула голос, який вже точно не змогла б забути:

— Синочок, любий, привіт! Я привезла все що ти замовляв!

Не до кінця довіряючи своєму слухові, я повільно повернулася в бік відвідувачки, автоматично натягнувши посмішку, і привіталася:

— Добрий вечір!

Денис перервав розповідь і заметушився. Він підійшов до матері і обійняв її. Так-так, це була саме вона, та жінка з мого кошмару, та, що лупцювала мене ганчіркою і вигнала з квартири. Якщо в мене ще десь був один відсоток сумніву, то зараз він розлетівся на друзки.

Денис Тарновський, брат мого горе-жениха Іва — батько Матвійчика. Чи могло моє серце ще битися? Я зробила короткий подих, пропускаючи кисень по венах. Виходило важко, судомно, але я не могла собі дозволити знепритомніти. “Треба втекти звідси!” — билася зрадлива думка.

— Мамо, познайомся, це Софія Сергіївна Іскрицька моя рятівниця і за сумісництвом асистентка, — сказавши це, Денис тепло мені всміхнувся. — А це, Софіє, моя мама, Ольга Петрівна Тарновська.

Мої ноги налилися свинцем і відібрало мову, я стояла і продовжувала посміхатися не в силах оволодіти мімікою свого обличчя. За мить якось незграбно кивнула і прохрипіла:

— Дуже приємно!

Ольга Петрівна, мов курка в своєму рябому  літньому костюмі і в дивакуватому капелюшку, проігнорувавши оте моє “приємно”, плеснула в долоні і голосно вигукнула:

— Матінко рідна! Це ж вона!

“Все! Вона мене впізнала, фініта ля комедія!”

Я обезсилено впала в крісло, але ніхто не звернув на мене уваги.

— Мамо? - упереджувально промовив генеральний, але жінка продовжила, відмахнувшись від нього:

— Це ж Софійка, нашої Інночки протеже!

А потім вона повернулася до мене:

— А ти, дівчинко, в житті ще гарніша чим на фото. Я про тебе як дізналася, а потім побачила, то подумала, чом мені не невісточка?! Га?! Ти б, Денисику, запросив Софійку до нас на чай з тортиком, а то зовсім бідолашну загрузив своєю роботою. А їй ще дітей народжувати! Нарешті нормальна дівчина! А не всякі прости Господи! Як там Вінниця? Ти бачила фонтани?  — це вже до мене.

Я тільки набралася сил відкрити рота, щось промовити для годиться, як Ольга Петрівна знову перестрибнула з теми на тему. Я була в шоці! Денис Олегович поглядом вибачався за свою маму, яка розбирала покупки і викладала все це на ліжко. Було зрозуміло, що йому так само незручно як і мені. Особливо, коли вона почала розповідати, як вибирала йому труси з носками.

— Мамо, давай відпустимо Софію, тим більше, що ми з роботою вже закінчили. В неї був важкий день, вона втомилася… — благав жіночку генеральний, червоніючи, мов помідор.