Читати книгу - "♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна"

Ми дістались до мене тільки через годину, тому що застрягли в страшному заторі. Але цей час ми провели з користю, розказуючи один одному смішні історії про своє дитинство. До шкільних років ми не встигли дістатися, оскільки вже доїхали до будинку моїх батьків.

- Тільки б зараз не наткнутися на когось із моїх близьких, - з надією в голосі зітхнула я, вірячи в чудеса. - Мені зараз не до них. Хоча є ймовірність, що вони вже забули, що я тимчасово повернулася до них.                                                     

Ми дісталися моєї кімнати не поміченими ніким. Я відразу вставила касету в магнітофон. З розмови ми зрозуміли, що чоловік шантажував чи то дівчину, чи то жінку.

- Це ж сам Володимир Ілліч! - вигукнула я від подиву. - Це його голос.

- Доша, не може цього бути.                                                     

- Чому? Ти ж не був знайомий з ним.

- Та й ти, до речі, теж.

- Ні, ти помиляєшся, Женічка, я як раз з ним була знайома, адже часто його сина відвідувала.

Женя якось дивно і скоса на мене подивився.

- Ні, Дошенька, ти аж ніяк не тягнеш на вісімдесятилітню бабцю.

- Спасибі тобі, Женічка, за настільки утішний комплімент, - з посмішкою подякувала я своєму другу.

- Та й тоді ще касет не було. Значить, і запис тоді не могли ніяк зробити.

- Ти що, Женя? - здивувалася я його дивній поведінці.

- Та й ти не могла бути знайома з сином Володимира Ілліча, тому що у Леніна не було сина. Здається.

- Ленін! При чому тут Ленін?

- Ну, ти ж сама сказала, що це голос Володимира Ілліча.

- Я мала на увазі Булдигіна старшого, батька Колі.

Ми обидва розсміялися так голосно, що наш сміх мав бути чутним на весь будинок. Ось, так плутанина вийшла! Саме такі смішні ситуації з'єднують людей разом.  

Наступну годину ми з Женею розгадували таємницю всіх тих вбивств, ділилися своїми думками і судженнями, намагаючись потім вивести єдиний, правильний варіант. Значить, ми прийшли до обопільної згоди, що Володимир Ілліч якось дістав докази, що компрометують невідому, поки нам особу, і шантажував її. Чи дійсно вона платила Булдигіну за його мовчання, ми не знаємо. Це потрібно ще перевірити. Потім Володимир Ілліч гине,  ніби від руки злочинця. Але у нас є сумніви з приводу того: чи був Булдигін убитий випадково чи насправді найманим вбивцею. Може ця невідома особа замовила його вбивство?

Далі Коля дізнається, - від кого саме ми не знаємо, - що його справжній батько ректор Потапенко. Він, звичайно, цим скористався для того, щоб не ходити на лекції і пари в академії, але при тому отримати диплом з усіма іншими студентами.

- Коля шантажував Потапенка. Він лякав того, що розповість усім про їх родство, - вставив слово Женя.

- Хіба Потапенка можна було цим залякати? Ну, дізналися б усі, що у нього є син на стороні і що?

- Доша, невже ти не чула ніколи про дружину ректора?

- Ні. А що з нею такого?

- Наш твердий горішок Потапенко вдома був під каблуком у дружини, молодшої від нього на чотирнадцять років. Він її страшно боявся.

- Тобто?

- Вона була ревнива істеричка. З будь-якого приводу влаштовувала йому допит, і якщо його звіт її не влаштовував, то скандалила так, що сусіди по майданчику знали, що Потапенко випадково подивився в бік якоїсь дамочки, ще молодшої, ніж його дружина. Пам'ятаєш історію з викладачкою Ткаченко.

- Ні, я таке прізвище чую вперше.

- Ну, ти тоді, напевно, ще в школі вчилася. Так ось! Прийшла до нас на заміну ця Олена Прекрасна, тому що фізрук наш поїхав на заробітки в Іспанію, у нього дочка через рік мала поступати, а його копійчаної зарплати не вистачило б на оплату і тижня навчання.

- Ну і що та Олена поклала око на Потапенка?

- Її звали Кларою, а не Оленою.

- Але ти ж сам тільки що назвав її Оленою.

- Це її студенти так прозвали. Вона була богинею краси. Прямо ось сам бачу її зараз перед очима:  тонесенька фігурка, ніжки такі красиві, що і слів описати їх не вистачить, груди другого розміру ...

- Ти що сам міряв їй бюст? - роздратовано запитала я, починаючи ревнувати.

- Ні, але у мене «глаз – алмаз». Як кажуть москалі. Можу визначити з першого погляду, який розмір має будь-яка баба. Так ось, очі в неї були зелені, як у кішки, і кігтики були на її гламурних пальчиках теж. Волосся було кольору хмаринок після дощу, біле-біле! - Женя аж очі закотив до неба, так солодко описував принади цієї панянки; прям тошно було дивитися на нього. - Та й то не фарбоване волосся, як у більшості дамочок, а природні від природи. Її батько, подейкували, був з Фінляндії.

- Женя вистачить вже її прикрашати! - розсердилася я. - Таких красунь не буває в природі. Завжди знайдеться якась вада: то ніс кривить в сторону, то одне око косить, то цицьок взагалі немає.