Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Перестань. Вони лише лякали, — промимрив заспокійливо. — Але, ти маєш рацію, я їм і цього не спущу... Чоловіки повинні самі вирішувати свої справи.

— Не треба, Віллі. Прошу тебе. Не зв'язуйся. Ну що ти зможеш зробити? — не стала слухати його дівчина і навіть плакати перестала. — У них сила… Ми знайдемо гроші…

— Чула приказку про те, що наперсток розуму важить більше, ніж кошик сили?.. — намалював на обличчі підбадьорливу посмішку Климук. — Забудь і ні про що не турбуйся. Завтра я все залагоджу.

— Правда? — дівчина довірливо притулилася до грудей «брата» і буквально тієї ж миті відсахнулася.

— Який жах! Віллі, та ти справжній свинтус! До чого ж ти брудний!.. Це треба вміти так вимазюкатися. Де тебе носило? Ой, ти ж напевно голодний?.. Так? Ану, марш вмиватися і будемо вечеряти... — її думки повністю переключилися на важливішу для будь-якої жінки тему, тому не минуло й п'яти хвилин, як вона вже голосно торохтіла посудом.

«Що ж, — подумав Климук, виходячи з ванної кімнати, — схоже, і друга частина сьогоднішніх турбот завершилася досить успішно. Поки що мені вдається не викликати підозр... Залишилося з'ясувати: як звати сестричку і де решта сім'ї? Але із цим можна й не поспішати. Глядиш, якось саме утрясеться».

Тривоги минулого дня, гаряча ванна і ситна вечеря призвели до того, що тіло налилося солодкою знемогою, очі почали злипатися, і як Вест не намагався підтримувати канву розмови, невтомно цокотливої ​​сестрички, втома і сон все сильніше укутували його розум.

— Не муч себе, йди спати, — посміхнулася м'яко дівчина. — А то зараз у тарілку носом пірнеш. Завтра про все домовимося...

Климук буркнув щось невиразне і чесно спробував підвестися, але ноги чомусь стали зовсім неслухняними, і він тяжко бухнувся назад у крісло.

Дивлячись на це, рудоволоса сестричка розсміялася так весело, ніби й не було ні сліз, ні проблем. Потім узяла брата під руку і потягла себе.

— Давай поможу, бо тебе зовсім розморило, братику.

Вест не став заперечувати, тому що уявна слабкість у колінах виникла через те, що він гадки не мав, де в будинку розташована його спальня. Ось і схитрував, щоб дозволити відвести себе нагору.

Але вдавання було напускним лише частково. Тому що втома й справді брала своє. І останнє, що зафіксував погляд розвідника, вже покладеного в ліжко і закутаного м'якою ковдрою, перш ніж пірнути у глибокий сон, — дві фотографії. На тумбочці біля ліжка — на тлі будинку юнак та дівчина, з підписом «Уна та Віллі, 1919», а на стіні — портрети старшої пари з жалобними стрічками у куточках рам.