Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

У цю мить вона вловила в його очах лукаві іскри.

«Йому ж це подобається! Мене тискають, мов м’яку іграшку!» — думка розлютила її ще більше.

— От почекай! Перетворюсь на людину — затисну тебе до смерті!

— Давай! Перетворюйся! — несподівано відповів Темний, посадив її на стіл і міцно притиснув лапку до дерев’яної поверхні, не даючи втекти.

— Він що, розуміє мене? — вражено звернулась Віка до привида. Але відповів не він, а сам вухатий:

— Я тебе прекрасно розумію! — усміхнувся хижо, так, що в дівчини пробігли мурахи. Шерсть на спині знову встала дибки, і вона більше скидалася на наїжаченого дикобраза, ніж на звичайну кішку.

— Пан прийняв зілля, що дає змогу розуміти мову тварин, — пояснив Фіс, спостерігаючи за їхнім дивним двобоєм.

Примара висів у повітрі поряд, щасливо сяючи своїм привидячим обличчям, на яке краще було не дивитися довше кількох секунд.

— То він усе чув? — ошелешено спитала Віка, згадавши свої не надто стримані висловлювання.

Фіс кивнув, а Міхаель ще раз єхидно посміхнувся.

«О, ні! Як незручно… Я ж лаялась, мов базарна баба! Доброчесна принцеса, кажеш...»

— Гаразд, відпусти! — пробурмотіла вона, вже трохи здавшись. — Я не втечу.

Темний одразу прибрав руку.

Кішечка обтрусилася, зістрибнула зі столу й завмерла. Минала хвилина, але нічого не змінювалося.

— От і все! — вигукнула вона з розпачем. — Я розучилася повертатись у людський вигляд. Так і залишуся кішкою на все життя!

— Я добре про тебе піклуватимусь, — раптом мовив Міхаель.

— Ні, дякую! — буркнула Віка, ображено блимаючи. — Ти ж тільки й знаєш, що мацати мене, як якусь іграшку.

Вона справді не могла перетворитися. Зненацька накатив жаль, оповивши серце холодом. Хвиля розпачу накрила так, що хотілося завити.

Кішка опустила вушка, безсило дивлячись на підлогу, а всі в кімнаті — у напруженому очікуванні — спостерігали за нею.

«Яка ж невдала втеча!» — встигла подумати Віка, як раптом усе навколо закрутилося, наче в вирі — і наступної миті вона вже сиділа на підлозі у людському тілі, злегка хиткою, напіврозпатланою.

Запаморочення вщухло, але сили не поверталися. Тіло було налите свинцевою вагою, руки й ноги не слухались, кожен м’яз протестував.

— О! Схоже, вона перевтомилася, кішкою бігаючи, — знову не втримався від коментаря Фіс.

— Не можеш підвестися? — спокійно запитав ельф, підвівшись зі стільця й наближаючись.

Віка злякано глянула на нього, не знаючи, чого чекати.

Та замість нової порції глузувань чи натиску, Міхаель просто підняв її на руки. Його дії були неочікувано лагідні. Під улюлюкання провокатора-привида він обережно поніс її до ліжка.

— Зникни! — гаркнув він на Фіса.

— І пропустити найцікавіше? — ображено протяг привид, але, не отримавши уваги, розчаровано зітхнув і повільно розтанув у повітрі.

— Тобі треба відпочити, — сказав ельф спокійно, укриваючи її ковдрою. Це лише ще більше її збентежило.

«Я його боюсь... Але таке відчуття, що поруч із ним я у безпеці...» — промайнула неочікувана думка.

— Коли витрачаєш надто багато магії, фізичне тіло виснажується, — раптом заговорив він повчальним тоном. — Це може призвести до того, що ти залишишся в тілі кішки назавжди.

Віка з подивом дивилася на вухатого. Що з ним сталося? Вона була впевнена, що після втечі він принаймні запроторить її в підвал, а то й катуватиме. А тут — укрив ковдрою, подушку підклав... Невже більше не сумнівається, що вона — справжня принцеса?

«Напевно, переконався. Якщо дар перейшов від матері — це могла бути лише її донька… А може, знайшов інші докази?»

— Ти піклуєшся про мене? — запитала вона здивовано.

Ельф глянув на неї так, ніби перед ним було нерозумне дитя, яке постійно вляпується в халепу, а потім просить його витягти. Відповіді не дав. Лише мовчки підклав подушку їй під спину, щоб було зручніше, і вже збирався йти до дверей.

— Ти куди? — ще більше здивувалася Віка.

— Замовити їжі. Тобі потрібно відновитися.

— І мені! — раптом пролунало пискляве з клітки.

Обидва здригнулися. Всі якось мимоволі забули про маленьку феєчку, яка досі сиділа замкненою в клітці в кутку кімнати.

— Чого ти там? — усміхнулася Віка, повернувши голову. — Вилітай, клітка ж відкрита.

Феї вдруге просити не довелося — вона зірвалася з місця, наче метелик, злетіла вгору, закружляла й опустилася поруч на ліжко.

— Ти така велика! — простягла вона долоньки з побоюванням і доторкнулась до волосся дівчини, обережно проводячи пальцями по пасмах, наче перевіряючи, чи не примара перед нею.

— Шерсть була м’якша, — серйозно винесла свій вердикт.

Вікторія не стримала сміху.

— Приглядай тут за нею, — раптом кинув Повелитель феї й, не чекаючи відповіді, стрімко вийшов за двері, мов буря.

— Як тебе звати? — запитала Віка, коли вони залишилися вдвох.

— Ірис, — відповіла та з усмішкою.

— Як квітка, — посміхнулась у відповідь Віка.

Її тіло залишалося важким, розбитим. Тепер вона добре розуміла, наскільки небезпечно довго залишатися в образі кішки. Справжня принцеса, яка знала свою магію, ніколи б до такого не довела.

«І він, напевно, здогадується...»

— Тобі дуже зле? — з тривогою нахилилася до неї фея.

— Ні, просто втомилася, — не хотіла її засмучувати Віка.

Ірис була така маленька, тендітна, мов жива лялечка. У подобі кішки Віка цього не помічала. І їй стало моторошно при думці, що цій крихітці могли відірвати крила заради наживи.

Погляд дівчини раз у раз повертався до дверей. Поведінка Міхаеля не вкладалась у жодні рамки. Ще недавно він хотів її стратити, а тепер...

«Приспати мою пильність хоче? — промайнуло в голові. — Коли одужаю, знову втечу. Цього разу — остаточно».