Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Ця думка принесла коротке, але солодке полегшення.

— Де ми, Ірисе? — знову заговорила Віка.

— Це Міжсвіття, — відповіла фея, але, побачивши здивований погляд, додала: — Територія на межі з людським світом. Тут живуть ті, кому не знайшлося місця у власному. Або кого вигнали, або хто сам вирушив у мандри. А ще — кого викрали, як нас.

— Отже, тут повно таких, як наші контрабандисти? — уточнила Віка з тінню тривоги в голосі.

— Повно. Це місце притягує вигнанців, злочинців, шахраїв… і тих, хто загубив себе.

— Тоді нам треба якнайшвидше залишити ці землі, — тихо мовила Віка, згадавши свою клітку, грубі лапи викрадача й той торгівельний ряд, де фею хотіли розібрати на частини.

Вікно було відчинене. Крізь нього у кімнату долинав свіжий запах нічного вітру, десь далеко чути було дзвін дзвіночків на конях і глухі кроки випадкових перехожих.

Небо вже вкривалося густим фіолетом, що поступово танув у зоряну пелену.

— Тобі нема чого боятися, — ніжно промовила Ірис, лагідно погладжуючи Віці волосся. — Ти під заступництвом самого Темного. Проти нього тут ніхто й не подумає виступити.

— Він настільки сильний? — насуплено перепитала Вікторія. Їй досі майже нічого не було відомо про цього чоловіка. Виявлялося все більшою й більшою дурницею вірити, що вона зможе втекти від нього так просто.

— Сильний? — засміялася фея дзвінко, мов весняний струмочок. — Він наймогутніший володар усіх навколишніх земель. Темні ельфи захопили більшу частину світу. А ті, хто не підкорився, уклали з ними мир, аби не втратити ні життя, ні свободи. Ти що, цього не знала?

«Ой лишенько… Прокол! Добре, що хоч не перед самим вухатим…» — Віка швидко опанувала себе.

— Звісно, знаю! — швидко відповіла. — Просто… коли я випала з Порталу, боляче вдарилася головою. Пам’ять зникла. Тимчасово.

— Бідолашна! — одразу співчутливо зойкнула мала. — Нічого, я тобі все розповім! Ти обов’язково згадаєш!

Феєчка радісно злетіла в повітря, закружляла, мов метелик, і з ентузіазмом вигукнула:

— А як тебе звати?

— Віка, — автоматично видала дівчина, а потім відразу ж куснула себе за язика. «Ну й голова! Що ж я верзу…»

— Тобто… Лаенарія! — швидко виправилась. — Віка — це дитяче прізвисько. Так мене вдома називали.

— Тоді я теж так тебе зватиму! — весело відповіла фея, зовсім не зважаючи на підміну.

— Хм… Ні, краще клич мене Нарія, — скривившись, промовила Вікторія. — Мені так більше подобається.

— Добре, Наріє, — кивнула Ірис, хоч і трохи здивувалася.

У цей момент двері відчинилися, і в кімнату зайшов Міхаель. Усі розмови миттєво стихли. Слідом за ним увійшов слуга з тацею, почавши розставляти на столі запашні страви. Інші тягнули до кімнати балію й носили в неї пару гарячої води. Пар здіймався до стелі, наповнюючи приміщення ароматами трав і мила.

Фея й дівчина мовчки спостерігали, не зводячи очей.

Коли всі слуги закінчили роботу й вийшли, Міхаель посунув стіл ближче до ліжка.

— Коли поїси — приймеш ванну, — коротко кинув він. Його голос звучав як звичний наказ.

Від одного лише запаху їжі у Вікторії закрутилася голова — живіт завив у порожнечі. Вона поволі підвелася, зібравши всі сили, щоби просто сісти.

Темний мовчки допоміг їй зручно вмоститися. Віка вже відкрила рота, аби подякувати, коли...

Хляп! — на її зап’ясті опинилася тонка срібляста стрічка. Інший її кінець Темний вже прив’язував до кованої спинки ліжка.

— Що це таке?! — обурилася дівчина, підводячи очі, повні гніву й обурення, на свого "опікуна".

— Це ельфійська зачарована стрічка, — сухо відповів Міхаель, не виказуючи й тіні емоцій. — Розв’язати її можу лише я.

Цей холодний, майже байдужий тон розлютив її ще більше. Віка почала розв’язувати стрічку, але чим дужче смикала — тим тугіше вона затягувалась на руці. Навіть зубами не вдалося хоч трохи ослабити вузол.

— Що більше смикатимешся — то тугіше стискатиме, — байдуже промовив Темний.

І справді — коли вона розслабилась, стрічка одразу послабшала і обвисла на зап’ясті, мов шовкова прикраса.

— Їж, — звелів Міхаель, киваючи на стіл. — Чи тебе годувати?

На його обличчі промайнула іронічна усмішка, коли він узяв ложку в руку.

Віка лише уявила собі той момент, як вона слухняно відкриває рота, а він пхає їй до рота ложку з кашею — аж почервоніла.

— Ні, я сама! — вигукнула поспіхом і схопила зі столу шматок хліба.

Попри втому, кожен рух давався нелегко, але дівчина твердо вирішила не приймати його допомоги навіть у такому.

Темний лише загадково посміхнувся.

Феєчка тим часом вмостилася поряд, спостерігаючи з цікавістю за цією дивною парочкою. Їла вона зовсім мало — що Дюймовочка!

Коли голод було вгамовано, Повелитель подзвонив у дзвіночок, і слуги вмить прибрали всі страви зі столу.

— Набирайся сил, — знову прозвучав його звичний владний тон. Він пройшов до невеликої софи, ліг абияк — бо зріст не дозволяв влаштуватися зручно — і заплющив очі.

— Нас чекає довга дорога назад, — кинув уже крізь сон.

Віка з подивом стежила за ним. У країні ельфів він поводився інакше — грубше, прямолінійніше. Раніше він би вже завалився поруч на ліжко, не питаючи дозволу.

Однак думки швидко змішалися, втома взяла своє — і дівчина невдовзі заснула.

Феї ж не спалося. У полоні вона встигла вдосталь виспатися. Перевіривши, що двері зачинені на замок, вона тихенько покружляла кімнатою, а потім вислизнула у вікно, залишивши сонну кімнату позаду.

На вулиці було ще темно. Повітря пахло пилом і димом нічного міста, але було щось у ньому неспокійне — наче сама тиша дрижала від тривоги.

Ірис облетіла знайомі вулички, зазирнула до кількох закладів. Місто вона знала добре, але нині тут панував особливий настрій — неспокійний, наелектризований.