Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Карім не спав вже третю ніч. Його очі були червоні, голос — зірваний, а серце горіло вогнем ненависті й страху. Він не міг уявити, що з Алією… І ця невідомість зводила його з розуму.

— Шукати скрізь. Кожну камеру, кожне авто. Я хочу знати, куди вона зникла по хвилинах! — гримів Карім у штабі.

Мехмет, вірний і безстрашний, теж не відпочивав. Нарешті, одна з камер в районі старого порту зафіксувала чорний позашляховик, який ідентифікували як той, що викрав Алію. Номери були фальшиві, але авто вивело їх на слід.

— Є один старий маєток за містом, де колись ховали зброю. Зараз там пусто, офіційно. Але неформально — місце "мертве", ідеальне для викрадення, — доповів Мехмет.

Карім мовчки схопив планшет з планом території, вивчив схему входів, огорожу, під’їзні шляхи. У нього не було часу — кожна хвилина без Алії ставала тягарем на душі.

— Готуйте хлопців. Поїдемо вночі. Без зайвого шуму. Беремо броню, тепловізори, глушники. Якщо це Амір, я сам вирву йому серце. Власноруч.

— Живим його брати? — спитав Мехмет.

Карім глянув на нього поглядом хижака:

— Лише якщо встигне попросити про пощаду.

Тієї ночі в гаражі Каріма стояли чорні позашляховики з озброєними до зубів бійцями. Всі знали: це не просто операція — це війна. За жінку, яку він любив. За матір його дитини.

Карім дивився в темряву дороги, що вела до маєтку, і серце його билося однією думкою:
"Я йду за тобою, Аліє. І цього разу — не відпущу."