Читати книгу - "Тінь гори"

— Маю надію, що ви користуватиметеся нашими послугами, пане Бредлі,— мовив Вілсон.— Як робив багато років ваш покійний двоюрідний дідусь — Джосая Джонсон. Ми цілком готові запропонувати вам найкращі можливі професійні поради щодо управління спадком. Ми у вашому повному розпорядженні.

— То чого ми чекаємо? — загорлав Близнюк Джордж.— Гайда!

— А як же наші речі? — згадав Скорпіон Джордж, озираючись на готель «Френтік».

— Повір мені,— запевнила Дівія, хапаючи Скорпіона за руку й ведучи до стоянки таксі.— Ти відрядиш для цього прислугу. Відтепер твоя прислуга буде займатися усім нудним.

— Віскі! — вигукнув Близнюк, ступаючи позаду них, прихилившись на плече Дівії.

— І довгий душ,— сказала Дівія.

— І шампанське!

— І ще один душ.

— І кокаїн! О, я знаю! А розведімо кокаїн у шампанському!

— Ти починаєш мені подобатися,— мовила Дівія.

— А ти мені вже подобаєшся,— заявив Близнюк.— Нехай почнеться вечірка!

— Ви, звісно ж, приєднаєтеся до нас, пане Вілсон? — запитала Дівія, і його хапаючи за руку.

— Вибачте за нескромність, пані...?

— Девнані. Дівія Девнані. Називайте мене Діва. Усі так і роблять.

— Якщо вибачите мою нескромність, міс Девнані,— провадив Вілсон, посміхаючись і навіть не намагаючись висмикнути руку,— хіба не ви лише півгодини тому радили своїм друзям вибити з мене все лайно?

— Дурненький,— докоряла вона.— Це було до того, як я дізналася, що ти допомагаєш управляти майном на тридцять п’ять мільйонів доларів. І я — Діва, пам’ятаєш?

— Ну добре, міс Діва. Я залюбки вип’ю келих під час цього святкування.

Після короткої поїздки назад до готелю «Магеш» Вілсон забрав ключі від кімнат і попросив менеджера готелю з’явитися за годину в номер Скорпіона Джорджа для реєстрації нових гостей.

Коли адвокат саме збирався покинути кімнату, я його зупинив.

— Ти плануєш подавати скаргу? — тихо запитав його я.

— Скаргу?

— На Манава.

— Манава?

— Твого охоронця.

— А, його,— посміхнувся він.— Він не надто добре виконував свої обов’язки. Але... гадаю, він знав, що я був у безпеці з вами й молодим паном Навіном, навіть якщо піддав мене ризику з міс Дівією.

— Це — ні?

— Звісно ж — ні, сер. Я не скаржитимуся на нього.

— Дякую,— сказав я, тиснучи йому руку.

Мені подобався Еван Вілсон. Він був спокійний, стриманий і рішучий. Він продемонстрував відвагу під час наших погроз. У нього було почуття гумору. Він був професійним, але прагматичним і, здавалося, добре розумівся на зіпсованих людях, які загубились у важкодоступних закутках життя.

— Не варто подяки! — мовив він.— Приєднаємося до інших?

— Ні, я маю бути в іншому місці,— відповів я, дивлячись на веселих Навіна, Дівію та Зодіаків Джорджів, які чекали біля ліфтів.

Я обернувся до канадського адвоката зі сріблястим волоссям.

— Успіхів, пане Вілсон.

Я постояв у холі, поки він не пішов, а потім повернувся до ресторану на першому поверсі. Столик Ранджита був порожній, прибраний і готовий для нових клієнтів.

Я покликав менеджера.

— Коли вони пішли?

— Уже давно, пане Ліне. Міс Лайза залишила вам записку.

Він дістав з кишені жилета записку й віддав мені. Вона була написана червоним чорнилом, яке любила Лайза.

«Пішла на вечірку з Ранджитом,— повідомляла записка.— Не чекай».

Я дав менеджеру на чай і зробив кілька кроків, аж тут одна думка змусила мене розвернутися й гукнути його.

— Вони замовляли десерт? — запитав я.

— А... ні, сер. Ні. Вони пішли відразу ж після першої страви.

Я вийшов через парадні двері готелю. Надворі, у теплому нічному повітрі, я помітив Манава — охоронця готелю, який стояв на посту зі своїм напарником. Він мене побачив і вичікувально свердлив очима.

Він був хороший хлопчина, з гарними рисами, великий, сильний і добрий. Він хвилювався, що пан Вілсон подасть скаргу через неналежний захист гостя готелю. Це коштуватиме йому роботи і будь-якої надії на кращу кар’єру в індустрії гостинності. Я жестом підкликав його.

— Кія гал гайн, Манаве? — запитав я, тиснучи йому руку.— Як поживаєш?

У моїй долоні була згорнута купюра, але він накрив її своїми величезними руками і відмовився забирати.

— Ні, ні, Лінбаба,— прошепотів він.— Я не... я не можу нічого взяти.

— Звісно, можеш,— посміхнувсь я, змушуючи його схопити гроші або впустити їх на землю.

— Саме так нагородив би тебе пан Вілсон після закінчення зміни.

— П-пан Вілсон...

— Усе гаразд. Я щойно з ним розмовляв.

— Так, Лінбаба. Я бачив, як ви заходили всередину. Я чекав тут, але мені забракло сміливості з ним поговорити.

— Він не скаржитиметься.

— Справді, Лінбаба? Справді?

— Справді. Він мені пообіцяв. Усе гаразд.

Блиск в очах Манава супроводжував мене до мотоцикла і під час усієї поїздки по Марін-драйву, аж до Малабар-гілл. Я зупинився на гарному місці, з якого добре проглядалися коштовні камінці світла, що заповнили широку посмішу Марін-драйву. Зробивши самокрутку з гашишу, я затягнувся.

Неподалік мене присів жебрак, який щоночі здійснював звивистий підйом на верхівку, щоб знайти собі спокійне місце для ночівлі. Я передав йому самокрутку. Він посміхнувся й радісно затягнувся, використовуючи долоню як чилум, щоб вдихати дим, не торкаючись губами косяка.

— Мастмал! — промимрив він, випускаючи дим крізь ніздрі.— Добра річ!

Замислено киваючи, він знову затягнувся і повернув мені самокрутку.

Я віддав йому шматок гашишу, з якого робив косяка. Чоловік одразу ж посерйознішав, переводячи погляд з великого шматка гашишу в мене на долоні на моє обличчя і назад.

— Іди додому,— нарешті мовив на хінді він.— Іди додому.

Я повернувся крізь вируючу стихію, припаркував мотоцикла під дашком будинку, запхнув вологу двадцятку в передню кишеню сторожа й зайшов до квартири.

Лайзи там не було. Я зняв мокрий одяг і чоботи, прийняв душ, з’їв трохи хліба та фруктів, випив філіжанку кави і влаштувався на ліжку.

Електричний вентилятор обертався доволі швидко, пускаючи охолоджені хвилі в задушливе повітря. Свіжий дощ стукотів по металевому фронтону над вікном спальні, проливаючи струмочки зі срібла та ртуті повз напіввідчинене вікно.

Я курив у темряві самокрутку й чекав. Лайза повернулася по третій, її кроки вистукували на мармурових кахлях біля входу неблагозвучний танець п’яниці.

Вона завалилась у кімнату, кинувши сумочку в напрямку стільця. Та не долетіла і впала на підлогу. Лайза розшнурувала одну сандалію і вистрибнула з іншої.

Звиваючись, вона вилізла з сукні та