Читати книгу - "Чорнильна кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона каже, що знає тебе. Я їй сказав, що ти не вмієш читати, але…
— Я вмію читати, — перервав його Вогнерукий. — Вона мене навчила.
«Як вона сюди потрапила?» Це було єдине, про що він міг думати, у той час як Резині літери танцювали перед його очима. Папірець був такий зім'ятий, що було важко розшифрувати слова. Не те щоб читання йому коли-небудь легко давалося…
— Вона так і сказала: «Я навчила його». — Хмароходець зацікавлено поглянув на нього. — Звідки ти знаєш цю жінку?
— Це довга історія. — Він запхнув записку до наплічника. — Мушу йти, — сказав він.
— Ми сьогодні ще повернемося, Кропива і я! — вигукнув Хмароходець йому вслід. — Може, що переказати цій жінці?
— Так. Скажи їй, що я приведу до неї її доньку.
У провулку ковалів усе ще стояли солдати Козимо. Вони оцінювали меча, недоступного для простого солдата. Свистуна не було. З вікон на вуличку звисали строкаті фіранки, Омбра святкувала повернення померлого князя, та Вогнерукому було не до святкування. Слова у наплічнику обтяжували його. Чарівновустий у цьому світі був вочевидь ще менш щасливий, аніж Вогнерукий у світі Мо. Чи знав він тепер, як почуваєшся, втиснутий до чужого сюжету? Чи не мав часу щось відчути, перш ніж Мортола вистрелила в нього?
На вуличці, що вела вгору до замку, юрбилися люди, як у базарний день. Вогнерукий підвів погляд на вежі з чорними прапорами. Що думала його донька про те, що чоловік її господині повернувся?
«Навіть якщо у неї про це запитаєш, вона не скаже!» — подумав він, знову прямуючи до брами. Настав час іти. Поки він знову не натрапив на Свистуна…
Меґі чекала з Фаридом під порожніми шибеницями. Хлопець щось шепотів їй, і вона сміялася.
«Вогонь і попіл! — подумав Вогнерукий. — Поглянь-но, які щасливі вони обоє, а ти знову мусиш виголошувати лихі новини. Чому завжди ти? Дуже просто, — відповів він сам собі. — Бо вони ліпше пасують до твого обличчя, аніж хороші».
Чорнильні ліки
Спогади про мого батька загорнуті у білий папір, як хліб, котрий беруть з собою на роботу.
Як чарівник виймає хусточки і кроликів із капелюха, він витягав із свого тонкого тіла любов.
Єгуда Аміхай. Мій батько
Меґі припинила сміятися, щойно забачила Вогнерукого. Чому його обличчя таке серйозне? Фарид сказав, що він щасливий. Чи це її погляд змусив його дивитися звіром? Чи він лютував на неї, що вона попрямувала за ним до його оповідки і нагадувала роки, про які він хотів забути?
— Про що він хоче говорити зі мною? — запитала вона у Фарида.
— Напевно, про Феноліо, — відповів він, — і про Козимо. Він хоче знати, що старий має на думці!
Наче вона знала, що сказати…
Коли вогнедув зупинився перед Меґі, на його обличчі не проглядалося жодного сліду звичної загадкової усмішки.
— Привіт, Меґі, — мовив він.
З його наплічника сонно мружилася куниця, але це був не Ґвін. Той сидів на плечі у Фарида і форкав, коли ніс його товариша з'явився над плечем Вогнерукого.
— Привіт, — зніяковіло відповіла вона. — Як справи?
Дивне відчуття — знову його побачити. Вона відчувала радість і водночас недовіру.
Звідусіль невпинно до міської брами йшли люди: селяни, гендлярі, чарівники, жебраки, всі, хто почув про повернення Козимо. Новини в цьому світі розносилися швидко, хоча й не було ні телефону, ні газет, і лише багаті писали листи.
— Добре! — Він усе-таки всміхнувся.
Так, Фарид не обманював. Вогнерукий щасливий. Здається, він мало не соромився цього. Його обличчя виглядало набагато молодшим, попри рубці, утім раптом воно знову посерйознішало. Інша куниця зістрибнула на землю, коли її господар зняв наплічника і дістав аркуша.
— Власне, я хотів поговорити з тобою про Козимо, нашого князя, який так несподівано ожив, — сказав він, розгортаючи зім'ятий папірець. — Але тепер, схоже, мушу спочатку показати тобі ось це.
Меґі збентежено взяла записку. Коли вона побачила на ній почерк, то недовірливо поглянула на Вогнерукого.
«Як лист від моєї матері потрапив до нього? Тут, у цьому світі?»
Вогнерукий сказав лише:
— Читай.
І Меґі читала. Слова накидались їй на шию, як зашморг, який з кожним словом щільніше затягувався, поки Меґі вже не могла дихати.
— Що сталося? — стривожено запитав Фарид. — Що там написано? — Він поглянув на Вогнерукого, але той не відповідав.
А Меґі втупилася в Резині слова.
— Мортола… стріляла в Мо?
Позаду юрмилися люди, котрі хотіли побачити Козимо, новісінького Козимо, та що їй до того? Ніщо більше її не цікавило. Лише одне вона хотіла знати.
— Як так? — Вона безпорадно поглянула на Вогнерукого. — Чому вони тут? І як справи у Мо? Це ж не небезпечно?
Вогнерукий уникав її погляду.
— Я знаю лише те, що там написано, — сказав він. — Мортола стріляла у твого батька, Реза з ним у таємному таборі, і я маю тебе знайти. Мій друг приніс мені її записку. Він ще сьогодні повертатиметься до табору, разом із Кропивою. Вона…
— Кропива? Реза розповідала мені про неї! — перервала його Меґі. — Вона цілителька, дуже хороша… вона вилікує Мо, хіба не так?
— Авжеж, — сказав Вогнерукий, але все ще не дивився на дівчинку.
Фаридів погляд спантеличено блукав від нього до Меґі.
— Мортола стріляла в Чарівновустого? — пробелькотів він. — Отже, коріння для нього! Але ти сказав, що воно небезпечне!
Вогнерукий кинув на нього застережливий погляд — і Фарид замовк.
— Небезпечне? — прошепотіла Меґі. — Що небезпечне?
— Нічого. Я відведу тебе до них. Просто зараз. — Вогнерукий накинув наплічника. — Йди до Феноліо і скажи йому, що ти поїдеш на кілька днів. Скажи, що ми з Фаридом будемо з тобою. Очевидно, старого це не дуже заспокоїть, але що вдієш? Не розповідай, куди ми йдемо і чому! Новини швидко поширюються у цих пагорбах, і Мортолі, — додав він, стишивши голос, — ліпше не дізнатися, що твій батько живий. Табір, у якому він переховується, знають лише шпільмани, всі вони мусили поклястися, що нікому з чужих не викажуть цю криївку. Та все ж…
— …клятви порушують! — Меґі закінчила його речення.
— Саме так. — Вогнерукий кинув погляд по той бік міської брами. — Йди. Непросто пройти крізь такий натовп, але поквапся. Скажи старому, що нагорі, на пагорбі живе шпільманка, він…
— Він знає, хто така Роксана, — перервала його Меґі.
— Певна річ! — Цього разу усмішка Вогнерукого була гірка. — Я щоразу забуваю: він усе знає про мене. Отже, він має сповістити Роксану про те, що я мушу піти на кілька днів. І нехай пильнує за моєю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна кров», після закриття браузера.