Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 242
Перейти на сторінку:
негрів у вицвілих блакитних шинелях; губи убитих потріскані, очі налиті кров’ю. Газ. На мить усе це чітко постає переді мною, потім, сколихнувшись, зникає, і знову погойдуються на мотузці кальсони, видніється сірувата імла, і знову я відчуваю за спиною кімнату, рідних, тепло, надійні стіни.

«Усе це вже минуле», — думаю я з полегшенням і швидко відвертаюсь від вікна.

— Що з тобою, Ернсте? — питає батько. — Ти і п’ятнадцять хвилин не можеш всидіти на місці.

— Це, напевно, від утоми, — припускає мати.

— Ні, — кажу я в якомусь сум’ятті й намагаюся розібратися в собі, — ні, не тому. Але я, здається, дійсно не можу довго всидіти на стільці. На фронті в нас не було стільців, ми валялися абиде. Я просто відвик.

— Дивно, — каже батько.

Я знизую плечима. Мати посміхається.

— Ти ще не був у себе в кімнаті? — питає вона.

— Ні, — кажу я і вирушаю до себе.

Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б’ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.

— Усе залишилося як було, — говорить за моєю спиною сестра.

— Так, так, — відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.

Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладкий і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап’є із коричневого мармуру — подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.

— Тобі вже не подобається твоя кімната? — питає сестра.

— Ні, чому ж? — нерішуче кажу я. — Але вона якась маленька.

Батько сміється:

— Такою вона була завжди.

— Звичайно, — кажу я, — але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.

— Ти так давно не був тут, Ернсте! — каже мати. Я мовчки киваю. — На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.

Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.

— Ти куриш сигари? — здивовано й мало не з докором каже батько.

Я не менш здивовано дивлюся на нього:

— Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок; ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?

Похитуючи головою, він бере сигару:

— Раніше ти зовсім не курив.

— Так, раніше, — кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалося в окопах. Там усі були рівні.

Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людві-ґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім’ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.

Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.

— Ти хіба не проведеш цей вечір із нами? — питає мати.

— Мені потрібно ще з’явитися в казарму, — кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.

Вона виходить зі мною на сходи.

— Зачекай, — каже вона, — тут темно, я тобі посвічу.

Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.

— Будь обережний, Ернсте, — напучує вона мене, — щоб із тобою в темряві нічого не сталося!

— Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? — кажу я і посміхаюся їй.

Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, — немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, — лише сон.

Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ремня. І наступної миті я уже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.

Перший, до кого я заходжу, — Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним — його старший брат. Я давно його не бачив, і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум’яне обличчя.

— Привіт, Гансе! — весело кажу я. — Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?

Він бурчить у відповідь щось невиразне. Фрау Троске схлипує і виходить із кімнати. Альберт робить мені знак очима. Нічого не розуміючи, озираюся й тільки тепер бачу біля стільця Ганса милиці.

— Ти все ще не одужав? — питаю.

— Одужую потроху, — відповідає Ганс. — Минулого тижня виписався.

Він бере милиці і, спираючись на них, двома стрибками перекидає себе до грубки. У нього ампутовані ступні. На правій нозі — залізний протез, на лівій — штучна нога в черевику.

Я соромлюся своїх дурних питань.

— Пробач, Гансе. Я не знав, — кажу я.

Ганс киває. Він відморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, і врешті-решт довелося зробити ампутацію.

— Слава Богу, що тільки ступні, не вище. — Фрау Троске принесла подушку й кладе її під ноги Гансові. — Нічого, Гансе, одужаєш як слід і будеш ходити, як усі. — Вона сідає поруч із сином і ніжно гладить йому руки.

— Так, — кажу я, аби хоч щось сказати, — добре, що тільки ступні.

— З мене й цього вистачить, — відповідає Ганс.

Я простягаю йому сигарету. Що робити в такі хвилини? Що не скажи, навіть із найкращими намірами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляємо про

1 ... 68 69 70 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"