Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 242
Перейти на сторінку:
щось, натужно, з паузами, але коли хто-небудь із нас, Альберт або я, встає і рухається по кімнаті, Ганс дивиться на наші ноги потемнілим, змученим поглядом, і очі матері прямують туди ж, і обидва, мати й син, невідривно дивляться нам тільки на ноги, супроводжують поглядом туди-сюди: у когось є ноги, а в когось немає.

Напевно, він тепер ні про що інше не може думати, а мати думає тільки про нього. Вона не бачить, що Альберт від цього страждає. За кілька годин перебування вдома він зовсім зажурився.

— Нам ще потрібно сьогодні в казарму, Альберте, — кажу я, підказуючи йому зручний привід вийти. — Ходімо?

— Так, — миттю відгукується він.

На вулиці ми полегшено зітхаємо. Вечірні вогні м’яко відображаються в мокрому асфальті. Ліхтарі блимають на вітрі. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.

— Я ж нічим не можу йому допомогти, — насилу говорить він, — але коли я з ними, коли я бачу його й матір, мені все здається, ніби я в чомусь винен, я просто соромлюся своїх здорових ніг. Відчуваєш себе негідником від того, що ти цілий і неушко-джений. Хоч би руку мені прострелило, як Людвіґу, тоді б я не почувався так жахливо.

Я намагаюся його втішити. Але він дивиться вбік. Мої слова його не переконують, та мені вони приносять полегшення. Так завжди буває, коли втішаєш.

Ми йдемо до Віллі. У його кімнаті все догори дном. Розібране ліжко стоїть біля стіни. Ліжко необхідно подовжити — на війні Віллі так виріс, що не поміщається на ньому. Усюди розкидані дошки, молотки, пилки. На стільці стоїть величезна миска з картопляним салатом. Віллі в кімнаті немає. Його мати повідомляє нам, що він уже годину сидить на кухні — вирішив зішкребти з себе бруд. Ми чекаємо.

Фрау Гомеєр, стоячи на колінах, порпається в ранці сина. Похитуючи головою, вона витягує звідти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.

— Самі діри, — бурчить вона, докірливо дивлячись на мене й на Альберта.

— Товар воєнного часу, — кажу я, знизуючи плечима.

— Товар воєнного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого ґатунку! Я цілий тиждень бігала, поки роздобула їх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дістанеш! — Вона засмучено досліджує жалюгідне лахміття. — Навіть на фронті можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемінити пару шкарпеток. Востаннє, коли він був удома, я дала йому з собою чотири пари. І лише дві він привіз назад. Та ще в такому вигляді! — Вона проводить рукою по дірках.

Тільки я зібрався було захищати Віллі, як він сам, радісний, із шумом увірвався в кімнату:

— Ось це називається пощастило! Кандидат на суп! Ну, хлопці, у нас сьогодні ввечері буде куряче фрикасе!

У високо піднятій руці Віллі тримає, як прапор, величезного півня. Золотисто-зелене пір’я півнячого хвоста райдужно переливається, гребінь червоніє пурпуром, на дзьобі повисли крапельки крові. Хоч я і ситно поїв, але в мене тече слинка.

Віллі в захваті розмахує півнем. Фрау Гомеєр піднімається з колін і випускає крик:

— Де ти взяв його, Віллі?

Віллі з гордістю рапортує, що він видивився півня за сараєм, зловив, зарізав, і все — за дві хвилини. Він поплескує матір по плечу:

— Цього ми навчилися на фронті. Недарма я часто заміщав кухаря!

Вона дивиться на сина так, ніби він проковтнув бомбу. Потім кличе чоловіка та знеможено стогне:

— Оскаре, подивися, що він накоїв: він зарізав племінного півня Біндінгів!

— До чого тут Біндінг? — дивується Віллі.

— Та це ж півень молочника Біндінга, нашого сусіда! О Боже мій, і як тільки в тебе рука піднялася?

Фрау Гомеєр у розпачі опускається на стілець.

— Я ж не міг випустити з рук таку смачнющу страву! У таких випадках я дію автоматично.

Фрау Гомеєр не може заспокоїтися:

— Тепер почнеться! Біндінг страшенно нервовий!

— За кого ти мене маєш, мамо? — ображено заявляє Віллі. — Невже ти думаєш, що мене бачила хоч одна жива душа? Я тобі що, новачок? Це десятий півень, якого я зловив. Ювілейний півень! Можемо з’їсти його зі спокійним сумлінням: твій Біндінг ні про що не здогадається.

Віллі розчулено дивиться на півня:

— Дивись у мене, щоб був смачним. Ми його зваримо чи засмажимо?

— Невже ти думаєш, що я хоч шматочок з’їм від цього півня? — розлючено кричить фрау Гомеєр. — Негайно віднеси його назад!

— Ну, я ще з глузду не з’їхав, — заперечує Віллі.

— Але ти ж украв його! — стогне мати.

— Украв? — Віллі вибухає реготом. — Ну ти й сказонула! Я його реквізував! Роздобув! Знайшов! А ти — вкрав! Про крадіжку ще можна говорити, коли беруть гроші, а не все те, що йде в їжу. У такому випадку, Ернсте, ми з тобою чимало накрали, правда ж?

— Ну звичайно, Віллі, — кажу я, — півень сам попався тобі в руки. Як той півень командира другої батареї в Штадені.

Пам’ятаєш, як ти тоді на всю роту приготував куряче фрикасе? За рецептом: на одну курку один кінь.

Віллі втішено посміхається і пробує рукою плиту.

— Холодна, — розчаровано тягне він і звертається до матері: — У вас немає вугілля?

Від хвилювання фрау Гомеєр втратила дар мови. Вона може лише похитати головою. Віллі заспокоює її:

— Завтра добудемо й паливо. А на сьогодні достатньо буде цього стільця: йому однаково час у смітник.

Фрау Гомеєр із жахом дивиться на сина. Потім вириває у нього з рук спочатку стілець, потім півня і вирушає до молочника Біндінга.

Віллі щиро обурений.

— Іде він геть, і пісня замовкає, — похмуро декламує він. — Ти щось у всій цій історії розумієш, Ернсте?

Те, що не можна взяти на підпал стілець, хоча на фронті ми спалили одного разу ціле піаніно, щоб зварити гніду в яблуках кобилу, — це я ще якось можу зрозуміти. Мабуть, зрозуміло й те, що тут, удома, не слід потурати мимовільним рухам рук, які хапають все, що погано лежить, хоча на фронті добути їжу вважалося справою везіння, а не моралі. Але що півня, який однаково вже зарізаний, треба повернути власникові, тоді як кожному новобранцеві ясно, що, крім неприємностей, це ні до чого не призведе, — по-моєму, чисте безглуздя.

— Якщо це увійде тут у моду, то ми ще з голоду здохнемо, ось побачиш, — збуджено стверджує Віллі. — Якби ми були серед своїх, ми б через півгодини їли розкішне фрикасе. Я приготував би його під білим соусом.

Погляд його блукає між плитою і дверима.

— Знаєш що, давай втечемо, — пропоную я. — Тут дуже згустилася

1 ... 69 70 71 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"