Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Напевно, він тепер ні про що інше не може думати, а мати думає тільки про нього. Вона не бачить, що Альберт від цього страждає. За кілька годин перебування вдома він зовсім зажурився.

— Нам ще потрібно сьогодні в казарму, Альберте, — кажу я, підказуючи йому зручний привід вийти. — Ходімо?

— Так, — миттю відгукується він.

На вулиці ми полегшено зітхаємо. Вечірні вогні м’яко відображаються в мокрому асфальті. Ліхтарі блимають на вітрі. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.

— Я ж нічим не можу йому допомогти, — насилу говорить він, — але коли я з ними, коли я бачу його й матір, мені все здається, ніби я в чомусь винен, я просто соромлюся своїх здорових ніг. Відчуваєш себе негідником від того, що ти цілий і неушко-джений. Хоч би руку мені прострелило, як Людвіґу, тоді б я не почувався так жахливо.

Я намагаюся його втішити. Але він дивиться вбік. Мої слова його не переконують, та мені вони приносять полегшення. Так завжди буває, коли втішаєш.

Ми йдемо до Віллі. У його кімнаті все догори дном. Розібране ліжко стоїть біля стіни. Ліжко необхідно подовжити — на війні Віллі так виріс, що не поміщається на ньому. Усюди розкидані дошки, молотки, пилки. На стільці стоїть величезна миска з картопляним салатом. Віллі в кімнаті немає. Його мати повідомляє нам, що він уже годину сидить на кухні — вирішив зішкребти з себе бруд. Ми чекаємо.

Фрау Гомеєр, стоячи на колінах, порпається в ранці сина. Похитуючи головою, вона витягує звідти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.

— Самі діри, — бурчить вона, докірливо дивлячись на мене й на Альберта.

— Товар воєнного часу, — кажу я, знизуючи плечима.

— Товар воєнного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого ґатунку! Я цілий тиждень бігала, поки роздобула їх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дістанеш! — Вона засмучено досліджує жалюгідне лахміття. — Навіть на фронті можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемінити пару шкарпеток. Востаннє, коли він був удома, я дала йому з собою чотири пари. І лише дві він привіз назад. Та ще в такому вигляді! — Вона проводить рукою по дірках.

Тільки я зібрався було захищати Віллі, як він сам, радісний, із шумом увірвався в кімнату:

— Ось це називається пощастило! Кандидат на суп! Ну, хлопці, у нас сьогодні ввечері буде куряче фрикасе!

У високо піднятій руці Віллі тримає, як прапор, величезного півня. Золотисто-зелене пір’я півнячого хвоста райдужно переливається, гребінь червоніє пурпуром, на дзьобі повисли крапельки крові. Хоч я і ситно поїв, але в мене тече слинка.

Віллі в захваті розмахує півнем. Фрау Гомеєр піднімається з колін і випускає крик:

— Де ти взяв його, Віллі?

Віллі з гордістю рапортує, що він видивився півня за сараєм, зловив, зарізав, і все — за дві хвилини. Він поплескує матір по плечу:

— Цього ми навчилися на фронті. Недарма я часто заміщав кухаря!

Вона дивиться на сина так, ніби він проковтнув бомбу. Потім кличе чоловіка та знеможено стогне:

— Оскаре, подивися, що він накоїв: він зарізав племінного півня Біндінгів!

— До чого тут Біндінг? — дивується Віллі.

— Та це ж півень молочника Біндінга, нашого сусіда! О Боже мій, і як тільки в тебе рука піднялася?

Фрау Гомеєр у розпачі опускається на стілець.

— Я ж не міг випустити з рук таку смачнющу страву! У таких випадках я дію автоматично.

Фрау Гомеєр не може заспокоїтися:

— Тепер почнеться! Біндінг страшенно нервовий!

— За кого ти мене маєш, мамо? — ображено заявляє Віллі. — Невже ти думаєш, що мене бачила хоч одна жива душа? Я тобі що, новачок? Це десятий півень, якого я зловив. Ювілейний півень! Можемо з’їсти його зі спокійним сумлінням: твій Біндінг ні про що не здогадається.

Віллі розчулено дивиться на півня:

— Дивись у мене, щоб був смачним. Ми його зваримо чи засмажимо?

— Невже ти думаєш, що я хоч шматочок з’їм від цього півня? — розлючено кричить фрау Гомеєр. — Негайно віднеси його назад!

— Ну, я ще з глузду не з’їхав, — заперечує Віллі.

— Але ти ж украв його! — стогне мати.

— Украв? — Віллі вибухає реготом. — Ну ти й сказонула! Я його реквізував! Роздобув! Знайшов! А ти — вкрав! Про крадіжку ще можна говорити, коли беруть гроші, а не все те, що йде в їжу. У такому випадку, Ернсте, ми з тобою чимало накрали, правда ж?

— Ну звичайно, Віллі, — кажу я, — півень сам попався тобі в руки. Як той півень командира другої батареї в Штадені.

Пам’ятаєш, як ти тоді на всю роту приготував куряче фрикасе? За рецептом: на одну курку один кінь.

Віллі втішено посміхається і пробує рукою плиту.

— Холодна, — розчаровано тягне він і звертається до матері: — У вас немає вугілля?

Від хвилювання фрау Гомеєр втратила дар мови. Вона може лише похитати головою. Віллі заспокоює її:

— Завтра добудемо й паливо. А на сьогодні достатньо буде цього стільця: йому однаково час у смітник.

Фрау Гомеєр із жахом дивиться на сина. Потім вириває у нього з рук спочатку стілець, потім півня і вирушає до молочника Біндінга.

Віллі щиро обурений.

— Іде він геть, і пісня замовкає, — похмуро декламує він. — Ти щось у всій цій історії розумієш, Ернсте?

Те, що не можна взяти на підпал стілець, хоча на фронті ми спалили одного разу ціле піаніно, щоб зварити гніду в яблуках кобилу, — це я ще якось можу зрозуміти. Мабуть, зрозуміло й те, що тут, удома, не слід потурати мимовільним рухам рук, які хапають все, що погано лежить, хоча на фронті добути їжу вважалося справою везіння, а не моралі. Але що півня, який однаково вже зарізаний, треба повернути власникові, тоді як кожному новобранцеві ясно, що, крім неприємностей, це ні до чого не призведе, — по-моєму, чисте безглуздя.

— Якщо це увійде тут у моду, то ми ще з голоду здохнемо, ось побачиш, — збуджено стверджує Віллі. — Якби ми були серед своїх, ми б через півгодини їли розкішне фрикасе. Я приготував би його під білим соусом.

Погляд його блукає між плитою і дверима.

— Знаєш що, давай втечемо, — пропоную я. — Тут дуже згустилася