Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Але^в цей момент якраз повертається фрау Гомеєр.

— Його не було вдома, — каже вона, захекавшись, і в хвилюванні збирається продовжувати свою промову, але раптом помічає, що Віллі в шинелі. Це відразу змушує її забути все інше. — Ти що, вже йдеш?

— Так, мамо, ми йдемо в обхід, — говорить він, сміючись.

Вона починає плакати. Віллі зніяковіло поплескує її по плечу:

— Я скоро повернуся! Тепер ми завжди будемо повертатися. І дуже часто. Може, навіть занадто часто.

Плече до плеча, широко крокуючи, йдемо ми по Шлосс-штрасе.

— Може, зайдемо по Людвіґа? — пропоную я.

Віллі заперечно мотає головою:

— Нехай краще спить. Корисніше для нього.

У місті неспокійно. Вантажівки з матросами в кузовах мчать вулицями. Майорять червоні прапори.

Перед ратушею вивантажують цілі купи листівок і тут же роздають їх. Натовп рве їх із рук матросів і жадібно пробігає по рядках. Очі горять. Порив вітру підхоплює пачку прокламацій: покружлявши в повітрі, вони, як зграя білих голубів, опускаються на голі гілки дерев і з шелестом повисають на них.

— Брати, — промовляє біля нас літній чоловік у солдатській шинелі, — брати, нарешті ми заживемо краще. — Губи його тремтять.

— Чорт забирай, тут, здається, щось серйозне планується, — кажу я.

Ми прискорюємо кроки. Що ближче до собору, то більша штовханина. На площі повно народу. Перед театром, піднявшись на сходинки, ораторствує солдат. Крейдяне світло карбідної лампи тремтить на його обличчі. Нам погано чути, що він говорить, — вітер нерівними затяжними поривами з виттям проноситься площею, приносячи з боку собору хвилі органних звуків, у яких тоне високий уривчастий голос солдата.

Неспокійне очікування чогось невідомого нависло над площею. Натовп стоїть суцільною стіною. За рідкісним винятком усі — солдати. Багато хто з дружинами. На мовчазних, замкнутих обличчях той же вираз, що на фронті, коли з-під сталевого шолома очі видивляються ворога. Але зараз у поглядах миготить ще й інше: передчуття майбутнього, невловиме очікування нового життя.

З боку театру чути вигуки. їм відповідає глухий гуркіт.

— Ну, хлопці, здається, буде діло! — захоплено вигукує Віллі.

Ліс піднятих рук. Натовпом пробігає хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: «Товариші, вперед!» Рівномірне тупотіння демонстрантів — наче могутнє дихання. Не роздумуючи, ми вливаємося в колону.

Праворуч від нас крокує артилерист. Попереду — сапер. Група за групою. Майже ніхто не знає одне одного. Але це не заважає нам відразу ж зблизитися з тими, хто крокує поруч. Солдатам не потрібно довго знайомитися, вони — товариші, цього достатньо.

— Ходімо, Отто, чого стоїш? — кричить сапер солдату, який відійшов убік.

Той не може наважитися — з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його під руку. Він ніяково посміхається:

— Пізніше, Франце.

Віллі кривиться:

— Ну от: варто тільки втрутитися спідниці, і дружбі кінець. Згадайте моє слово!

— Дурниці! — каже сапер і простягає Віллі сигарету. — Баби — це півжиття. Тільки на все свій час.

Ми мимоволі крокуємо в ногу. Але це не просто похід солдатських колон. Земля гуде, і блискавкою спалахує над головами божевільна надія, від якої захоплює подих, надія, що цей шлях цей веде просто в царство свободи й справедливості.

Проте вже через кілька сотень метрів процесія зупиняється перед будинком бургомістра. Кілька робітників стукають у парадні двері. Ніхто не відчиняє. На мить за вікнами з’являється бліде жіноче обличчя. Стукіт у двері посилюється, і в вікно летить камінь. За ним — другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палісадник.

На балконі другого поверху з’являється бургомістр. Крики летять йому назустріч. Він щось намагається пояснити, але його не слухають.

— Марш сюди! — кричать у натовпі.

Бургомістр знизує плечима й киває. Кілька хвилин по тому він крокує на чолі процесії.

Другим витягують із дому начальника продовольчої управи. Потім черга доходить до переляканого лисого суб’єкта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдається: він вчасно втік, зачувши про наше наближення.

Колони прямують до Шльоссгоф і зупиняються перед окружним військовим управлінням. Один із солдатів швидко вибігає нагору по сходах і зникає за дверима. Ми чекаємо. Усі вікна освітлені.

Нарешті двері відчиняються. Ми з нетерпінням витягуємо шиї. Виходить якийсь чоловік із портфелем. Він витягує з нього кілька листочків і рівним голосом починає читати промову. Ми напружено слухаємо. Віллі приклав обидві долоні до своїх величезних вух. Він на голову вищий за інших, тому йому краще чути, і він повторює нам окремі фрази. Але слова оратора пролітають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються і вмирають, але нас вони не зачіпають, не захоплюють, не спонукають до дії, вони тільки пролітають у повітрі.

Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми звикли діяти. Адже це революція! Значить, треба щось робити. Але чоловік нагорі все говорить та говорить. Він закликає до спокою і розсудливості, хоча всі стоять дуже тихо та спокійно.

Нарешті він іде.

— Хто це був? — розчаровано питаю я.

Сусід-артилерист обізнаний краще:

— Голова ради робітничих і солдатських депутатів. У минулому, здається, зубний лікар.

— Гм… — мугикає Віллі й розчаровано крутить навсібіч рудою головою.

— Чортівня якась! А я думав, йдемо до вокзалу, а звідти прямісінько на Берлін.

Вигуки з натовпу стають дедалі голоснішими, наполегливішими. Вимагають виступу бургомістра. Його підштовхують до сходів.

Спокійним голосом бургомістр заявляє, що всі вимоги будуть найуважнішим чином розглянуті. Обидва спекулянти стоять поруч із ним і трусяться. Вони навіть спітніли від страху, хоча їх ніхто не чіпає. На них, правда, покрикують, але ніхто не наважується першим підняти на них руку.

— Ну що ж, — каже Віллі, — хоч бургомістр не боягуз.

— А він звик, — відгукується артилерист, — його кожні два-три дні витягують.

Ми здивовані.

— Часто у вас такі історії відбуваються? — питає Альберт.

Артилерист киває:

— Бачиш, із фронту постійно прибувають нові війська, і всі по черзі вважають, що саме вони повинні навести порядок. На цьому зазвичай справа й закінчується.

— Не розумію, — каже Альберт.

— От і я нічого не розумію, — погоджується артилерист, позіхаючи на всю горлянку. — Я думав, що все це буде інакше. А тепер адью, хлопці, піду я годувати своїх плюскв. Так буде більше користі.

За ним ідуть інші. Площа порожніє. Промовляє другий депутат. Він теж закликає до спокою. Керівники самі про все подбають. Вони вже за роботою, говорить він, вказуючи на освітлені вікна. Найкраще, мовляв, розійтися по домівках.

— Чорт забирай, і це все? — кажу я з досадою.

Ми здаємося собі мало не смішними: заради чого ми потяглися за усіма? Що нам було потрібно?

— Чорт, — каже