Читати книгу - "Затемнення"

— Ні! — вигукнув Джейкоб, хапаючи мене за руку. — Ні, залишися. Ти так рідко приїжджаєш. Не можу повірити, що я змарнував цей час.

Він стягнув мене з канапи і вивів надвір, пригнувши голову, коли проходив у двері. Поки Джейкоб спав, надворі відчутно посвіжішало, повітря стало не по сезону холодним — мабуть, наближалася буря. Здавалося, що замість травня прийшов лютий.

Морозяне повітря примусило Джейкоба ще більше нервувати. Він ходив туди-сюди перед будинком, тягнучи мене слідом.

— Я ідіот, — бурчав він сам на себе.

— В чому справа, Джейку? Ну, заснув ти, подумаєш! — знизала я плечима.

— Я хотів з тобою поговорити. Не можу повірити!..

— То поговори зараз, — сказала я.

Джейкоб на секунду подивився мені в очі, а потім швидко перевів погляд на дерева. Мені майже здалося, що він почервонів, але це було важко розгледіти на його смаглявій шкірі.

Раптом я згадала, що сказав Едвард, коли висаджував мене з машини: Джейкоб збирається розповісти мені те, про що волали його думки. Я закусила губу.

— Розумієш, — сказав Джейкоб, — я хотів зробити це трохи інакше, — він засміявся, і здалося, ніби він сміється сам із себе. — Не так різко, — додав він. — Я хотів тебе підготувати, але… — він подивився на хмари, які щільнішали в міру того, як день добігав кінця, — на підготовку немає часу.

Він нервово засміявся. Ми продовжували повільно ступати.

— Про що ти говориш? — не витримала я.

Він глибоко вдихнув.

— Я хочу тобі дещо сказати. Ти вже давно це знаєш… але гадаю, мені все одно треба сказати це вголос. Для того, щоб між нами не було непорозуміння.

Я стала мов укопана, і він також зупинився. Я забрала свою руку і обхопила себе за плечі. Раптом я зрозуміла, що не хочу знати того, до чого він підводив.

Джейкобові брови нахмурилися, кидаючи тіні на глибоко посаджені очі. І коли він подивився мені в обличчя, очі були непроглядно чорними.

— Белло, я тебе кохаю, — сказав Джейкоб сильним упевненим голосом. — Белло, я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вибрала мене замість нього. Я знаю, що ти не відчуваєш того ж самого до мене, але мушу сказати тобі правду, аби ти знала свої варіанти. Я не хочу, щоб непорозуміння стало поміж нами.

РОЗДІЛ 15. ЗАКЛАД

Я довго мовчки й пильно дивилася на нього і не могла вигадати, що б таке йому відповісти. Коли він глянув на моє ошелешене обличчя, серйозний вираз полишив його.

— Гаразд, — сказав він, шкірячись, — ось і все.

— Джейку, — я відчувала, ніби щось величезне застрягло в моїй глотці. Я спробувала прочистити горло. — Я не можу, я маю на увазі, що я не… Мені час іти.

Я розвернулася, але він раптово схопив мене за плечі й обернув до себе.

— Ні, стривай. Я все розумію, Белло. Але дай мені відповідь на одне запитання, гаразд? Ти справді хочеш, щоб я пішов і ти мене більше ніколи не побачила? Тільки чесно.

Було важко сконцентруватися на його запитанні, тому минуло близько хвилини, перш ніж пролунала відповідь.

— Ні, я цього не хочу, — зрештою сказала я.

Джейкоб знову шкірив зуби.

— Ось бачиш.

— Але я хочу, щоб ти був поряд зі мною, не з тієї самої причини, з якої ти хочеш, щоб я була поряд із тобою, — заперечила я.

— Тоді скажи мені, чому ти хочеш, щоб я був поряд із тобою.

Я ретельно поміркувала.

— Я сумую, коли тебе немає поруч. Коли ти щасливий, — я обережно добирала слова, — я також щаслива. Але те саме я можу сказати і про Чарлі, Джейкобе. Ми наче одна сім’я. Я люблю тебе, але не кохаю.

Він спокійно хитнув головою.

— Але ти хочеш, щоб я був поряд.

— Так, — зітхнула я. Його неможливо було знеохотити.

— Тоді я тинятимуся десь поблизу.

— Ти охочий до покарань, — пробуркотіла я.

— Саме так.

Кінчиками пальців він погладив мене по щоці. Я відсторонила його руку.

— Як ти гадаєш, чи зможеш ти поводитись трохи серйозніше? — спитала я роздратовано.

— Ні, не зможу. Тобі вирішувати, Белло. Або ти приймаєш мене таким, який я є (включаючи погану поведінку), або не приймаєш зовсім.

Я незадоволено глянула на нього.

— Ти жорстокий.

— Ти теж.

Щоб себе стримати, я зробила мимовільний крок назад. Він мав рацію. Якби я не була жорстока та жадібна, я б сказала йому, що не хочу, аби ми були друзями, і пішла геть. Зле тримати друга біля себе, якщо це може завдати йому болю. Я не знала, що тут роблю, але раптом збагнула, що це неправильно.

— Ти правий, — прошепотіла я.

Він засміявся.

— Я прощаю тебе. Тільки спробуй не вельми сердитись на мене. Бо нещодавно я вирішив, що не здамся. Є щось привабливе в недосяжному.

— Джейкобе, — я пильно дивилася в його темні очі, силкуючись домогтися, щоб він сприймав мої слова серйозно. — Я кохаю його, Джейкобе. Він — це все моє життя.

— Але мене ти також любиш, — нагадав він. Я хотіла запротестувати, але він підніс руку, зупиняючи мене. — Це не те саме, я розумію. Але він зовсім не все твоє життя. Вже ні. Може, колись і був, а тепер уже ні. Він колись полишив тебе, і тепер йому доведеться мати справу з наслідками того його вчинку — зі мною.

Я похитала головою.

— Ти просто нестерпний.

Раптом він став серйозним, міцно взяв моє підборіддя — так я не могла відвести очей від його уважного, пильного погляду.

— Доки б’ється твоє серце, Белло, — промовив він, — я буду поряд і боротимуся за тебе. Не забувай, що в тебе є вибір.

— Я не хочу мати вибір, — не погодилась я, невдало намагаючись вивільнити підборіддя з його рук. — І недовго вже битися моєму серцю, Джейкобе. Час майже вичерпаний.

Його очі звузились.

— Ось іще один привід, щоб боротися, боротися, доки я можу, — прошепотів він.

Він досі тримав моє підборіддя, його пальці стискали його занадто сильно, майже до болю, і я бачила, як у його очах народилась рішучість щось зробити.

— Не… — спробувала запротестувати я, але було запізно.

Джейкобові губи вп’ялися в мої, зупиняючи мій протест. Він цілував мене сердито, грубо, другою рукою міцно тримав мене за шию — втекти було неможливо.

Я щосили штовхала його в груди, та здавалось, він навіть цього не помічає. Незважаючи на злість, його губи були теплими, м’якими і цілували незвично.

Я хапала його за обличчя, намагаючись відтрутити, —