Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

– Сам не впораюся, – сказав капітан, – Ні одна з цих чотирьох струн не повинна бути ослаблена.

– Ясно, – відповів за всіх Віхура.

Всі троє обережно підступили до дротів, і кожен по-своєму взявся гіальцями за дріт. Віхура сперся ліктем на коліно, Григорій приставив кулак до чобота, Кос ліг і вхопив дві металеві нитки біля самої землі.

Шарик хотів допомогти: поволі піднімаючи лапу, присувався ближче.

– Стій, не смій!

– Готово? – запитав Павлов і, глянувши на зосереджені обличчя, сказав: – Ріжу.

Довгу хвилину ніхто не промовив ані слова. Чути було тільки часте дихання і спокійне посвистування капітана.

Перерізавши металеве павутиння, Павлов перейшов на другий бік, став на коліна і почав блискавично працювати пальцями. Спершу відгорнув грудки глини, оголив кінець запалу, потім ухопив його пальцями і, відвівши вбік руку, що тримала дріт, почав викручувати детонатора з міни. Першого звільнив Коса, якому було найнезручніше тримати. Потім, глянувши на краплі поту, що рясніли на лобі Віхури, відпустив і його.

Найдовше тримав дрота Григорій, і коли вже пустив його, з пальців капала кров.

Капітан освітив ліхтариком коридор і уважно оглянув його.

– Чому стискав так міцно? – Янек розірвав перев'язочний пакет і подав Саакашвілі бинт.

– Я подумав, – відповів Григорій, – що коли втримаю, то в цьому році дівчина мені судилася.

– Вперед! – наказав Павлов.

Пройшовши кільканадцять кроків, потрапили до великого довгастого каземату, засипаного під однією стіною коксом до висоти людського' зросту. Зупинилися, вражені розмірами підземелля.

– Скільки? – ще раз запитав Кос.

– Тринадцять.

– Дня не вистачить, щоб перебрати, – почухав потилицю В]хура

– Хто його знає, чи саме тут.

Шарик, який, принюхуючись, мандрував уздовж купи палива, дійшов майже до самого кутка, голосно гавкнув і, стрибнувши передніми лапами на кокс, почав завзято гребтися. З шелестінням посипалися грудки коксу.

– Ах ти ж шибенику! – вигукнув Іван.

– Стій, Шарику, сюди! – кинувся до собаки Янек. Пес не слухав. Ще кілька разів шкрябнув лапами, загарчавши, схопив щось зубами і стрибнув на груди свого хазяїна з рукавичкою в зубах. Янек одібрав її, присвітив ліхтариком.

– Ліва й чорна. Тут її той гітлерівець загубив.

– Увага! – Павлов показав на чорний дріт, що стирчав із коксу. – Коли до нього доторкнутися, злетимо в повітря. Все залежить од того, чи вчасно доберемось до міни.

– Григорію, біжи до танка! – наказав Кос.

– Чому, я можу, – грузин показав на ліву руку, а праву сховав за спину.

– До танка! – різко повторив командир. – Бігом! Пришли Густліка з лопатою.

Ще не затихли кроки Григорія, а вже всі троє взялися до роботи. За прикладом Павлова хлопці легкими ударами пальців збивали вниз грудки коксу. Треба було робити це рівномірно, обережно. Віхура копнув заглибоко в одному місці, і кокс одразу посунувся лавиною…

Усі закам'яніли на мить. Іван грізно зиркнув і знову узявся до роботи.

– Скільки? – спитав капрал.

– Не має значення, – відповів капітан. – Вже й так не втечеш.

Кокс зсувався трьома струмками, а внизу під стіною працював Шарик, із запалом одкидаючи вугілля лапами за себе.

Прибіг Густлік з лопатою. Одразу зрозумів становище.

– Відсунься, Шарику. Відпочинь трохи, а я попрацюю.

Ритмічно побрязкувала лопата. Під трьома парами рук купа коксу меншала,- дедалі вище стирчали грізні вуса запалів, і врешті з'явився могутній корпус авіаційної бомби.

Тепер робота пішла швидше. Павлов дістав з кишені лікарського стетоскопа, засунув кінці у вуха.

– Стоп!

Приклав трубку стетоскопа до бомби – тиша. Просунув нижче і почув грізне, чітке цокотіння годинникового механізму.

– Підтримайте мене, щоб не посунувся.

Густлік широко розставив ноги, вхопив Павлова за поперек і, зігнувшись у дугу, застиг.

Капітан, посвистуючи, припасував спеціального ключа до обох округлих заглиблень. Легенько натиснув. Метал не піддавався. Різко смикнути за ключ було небезпечно, бо саме тут стирчали найгустіше грізні вусики дротів. Поступово, аж до болю, напружував м'язи. Та ось гвинтова нарізка заскреготіла. Кришка повернулася один раз, другий і нарешті зсунулася вниз по купі коксу.

Янек подав ліхтарика. Іван заглянув досередини, потім засунув туди руку і деякий час робив там щось пальцями. Врешті цокання вщухло. В тиші чути було лише дихання людей, посапування Шарика. Капітан двома пальцями вийняв невеличкий механізм, оглянув і кинув на кокс.

Ще раз засунув руку в бомбу й кількома швидкими рухами викрутив запал, поклав його до нагрудної кишені. Це був кінець. Сапер байдужим рухом торкнувся до дротяних вусів, що вже не загрожували смертю. Темне від вугільного пилу обличчя осяяла усмішка. Потім Іван дістав з кишені хусточку і витер спітнілий лоб Густліка.

– Ходімо на повітря, – сказав утомленим голосом.

– Скільки? – запитав Віхура.

– Чотири хвилини залишалося до вибуху.

Саакашвілі зняв нижній кулемет з танка, сів на башту і поклав зброю на коліна. Хлопець уважно роздивлявся навколо і сердито смоктав покалічені пальці правої руки. Зрадів, тільки побачивши друзів, які виходили з фортечного каземату.

Мундири на хлопцях були запорошені, обличчя вкриті вугільним пилом; мружили очі після різкого переходу з темряви на сонце, глибоко втягували свіже повітря в легені.

– Відпочинок, – заявив Густлік. – Грицю, якби ми не присяглися, то зараз би випили, чи не так?

– Аби ж то було, – невдоволено буркнув Віхура. -Мої запаси американці видудлили, а тут, здається, сухо.

– За годину нагодую вас і напою. Все буде як слід, – запевнив Павлов.

Кос підняв руку, наче збирався вдарити Єленя, той удав, що налякався, стрибнув на металеві сходи, прикріплені до стіни, за ним Шарик, і обидва вибігли на верх бастіону, порослий молодою травою. За ними, сміючись, помчали Віхура й Кос, і, нарешті, капітан.

– Хлопці, а я? – гукнув Саакашвілі.

– Покинь залізяку і гайда за нами, – дозволив Янек.

– Справді. Хто вкраде, як тут душі живої немає? -знизав плечима Віхура.

Пес качався в траві, витрушуючи пилюку з шерсті. Підбіг Саакашвілі, обійняв Густліка й Франека.

– Як чудово жити! – сказав. – Я ворожив, і випала мені ще в цьому році дівчина.

– Або й дві, – муркнув Густлік, обіймаючи грузина. Павлов і Кос стояли збоку. Внизу під ними у призахідному сонці розкинулось врятоване містечко.

– Гарне місто, – задумливо сказав Іван. – Людям тут буде добре, коли забудеться війна.

На тому боці рову стежкою мандрував чорний кіт.

– Шарику, поглянь туди! – показав Янек.

Пес підвівся, але дивився не на кота, а в протилежний бік, за спини хлопців, і щораз більше вишкірявся.

Тої ж миті гримнув постріл. Чотири танкісти блискавично обернулися, схопившись за зброю. За