Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 291
Перейти на сторінку:
коли воно в могилці лежить, а мені щоночі ввижається. У шибку вітер засвище, а я вже хапаюся, мені наче воно нищить і мене кличе. Я вже чманіти починала.

Ото так і пішла, від села до села, хто дасть попоїсти, хто й до хати не впусте, люди налякані. А один мені так і сказав: ви, каже, городські, приносьте нам колючого дроту, щоб городитись од вас, а не дрантя всякого, в нас уже його дівати нема куди. А я хотіла вимінять за кохточку трохи хліба чи хоч картоплі. Думаю, в кухвайці не видно, якось дійду...


Марія скінчила, і всі сиділи непорушно, мов на похороні, бо то таки був похорон чогось небаченого, але близького й рідного; усі сиділи круг столу, дивилися на руде полум'ячко олійного каганця, і воно хвилювалось од людського дихання, а може, і людського болю, і невиразні тіні на стінах коливалися й хитали скрушно головами, ніби на справжньому похороні. Максим одчував, як у грудях щось холоне й знову починає підкочуватись угору вчорашній клубок.

Він квапно вийшов на веранду й підставив обличчя морозові. Коли ж повернувся до хати, там уже збирали вечерю, хоча й досі кожне уникало дивитись одне одному в вічі. Але потроху життя брало своє, бо людина ж таки мусить і їсти, й розмовляти, на те їй і язик дано.

Першим порушив мовчанку батько. Відколи повернувся з мандрів без руки, він не сідав їсти з усіма, намагався перехопити сам і десь навшпинячки біля печі, а тепер зайняв своє законне місце на покуті, місце старійшини, бо хоч хай там вона яка, хоч і не вся, але сім'я, і вона мусить мати голову. Батько сказав, коли стара налила йому півсклянки каламутної:

— А дерехторові?

Максим, який мовчки поступився вже вгрітим місцем на покуті, пити не збиравсь, але та зачіпка таки дошкулила йому й він налив і собі півсклянки.

— Ну, щоб усі наші додому вернулися, — проголосив Архип Іванович, тоді випив, поставив посудину на стіл і мазнув по губах куксою.

Марія цей порух, певно, бачила вперше, бо раптом гикнула, відіклала ложку й зайшлася дрібним плачем. І враз стала схожою на ту, колишню, звичну Марію, яку Максим досі ніяк не міг упізнати в постарілій чужій жінці. Батько розгубився, тоді дотямив причину доччиних сліз і кахикнув надтріснутим басом:

— Якось воно буде, кау. Жить же ж однаково треба. Шо здоровому, шо каліці. Піду, ма'ть, проситься сторожем до того, Гудима...

Він знову витер вуста, цього разу здоровою рукою, і кукси більше з-під столу не витягав. А коли Марія втерлася й знову взяла ложку, стара Нетребиха почала розповідати про своє громадське господарство. Вона інакше не називала його, як громигосп, і Максимові згадалося ще передвоєнне слово «колихтів». Так казали всі ярівчани, колись воно звучало вороже, а тепер здавалося веселим і дотепним. Але «громигосп» у материних вустах бриніло далеко не добродушно.

— Казав Гудим, по триста грамів зерна даватимуть на трудодень.

— Ого! — відгукнув батько. — Це скіки ж треба тих трудоднів тобі виробить, щоб і мене прогодувала?

— Еге, трудоднів, — сказала Явдошка Нетребиха. — Нам сьодні за всенький день один на двох записав бургомистр.

Який бургомистр? До чого тут він? Максим перепитав:

— Гудим?

Але мати повторила те саме:

— Бургомистр. Грицько Луценко. Той, що в управі головував. Його ж були забрали, а це випустили. Прийшов на своє старе, як і раннє: вп'ять у нас булгахтєром. Там таке лихе стало, що аж-аж!

Мати, певно, щось пригадала, бо похлинулась і зайшлася кашлем, а коли їй відлягло, промовила, втираючи сльози:

— І тебе згадував, Максимочку, би ти тіки знав! Каже, і твого сина яр не обмине. То лаяв самих большовиків та євреїв, а це вже заходився всіх підряд. Германець, каже, не потуратиме, щоб йому в борщ плювали. Ич, каже, розтуди їхню мать у націоналістів. Порозвішували, каже, хлагів, що одна сталка жовта, а друга синя. І мене, каже, підвели... Там таке лихе, таке лаючке, аж слиною форкає.

Максима зацікавила новина. Виходить, голову управи таки випустили. Луценко й справді був непричетний до тих, що «прапор у дві сталки». Він просто перший виніс німцям хліб-сіль на вишиваному рушнику, поклавши собі випливти на новій хвилі. Але та хвиля вдалася дуже крута — мало не накрила його з головою. І досить-таки каламутна. Німці зрадили навіть тих, хто покладав на них надії. Невже перемоги запаморочили їм голови? Де ж та сила, на яку може спертись Україна? — питав себе Максим.


Коли мене заарештували, Грицько Луценко вже й тоді був бухгалтером у нашому колгоспі. До колективізації він працював діловодом споживчого товариства, голодні роки пережив досить легко — тридцять третього ніхто в їхній родині не вмер. Це тоді вважалося мало не виявом якоїсь лояльності: мерли вороги радянської влади, а якщо ти лишився живий, то ти підтримуєш курс партії на чолі з вождем усіх поневолених народів.

Таким чином і Грицько Луценко отримав вотум довіри з боку правління колгоспу та райкому.

Мене забрали просто з лекцій. Коли подзвонив дзвоник і ми почали виходити з Великої фізичної аудиторії на перерву, від вікна мене гукнув однокурсник Захар Банацький, який вийшов раніше від мене:

— Ось тебе питають...

Він, певне, передчував щось недобре, бо ховав очі, ставши мовби мимовільним винуватцем. Від вікна підійшло двоє в цивільному, штани в обох були заправлені в добрі хромові чоботи. Обоє привітно посміхались, але я знав, що такі посмішки бувають і не щирі.

— Максим Нетреба? — перепитав один з них. Коли я насторожено кивнув і для чогось почав застібати куртку, він посміхнувся ще привітніше: — Вам кланялася ваша сестра Марія. Ми її

1 ... 68 69 70 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"