Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Апогей радянського антисіонізму припав на середину 1960-х — середину 1980-х років — той самий час, коли формувався міф «Великої Вітчизняної війни» і тривала реабілітація культу Сталіна. Упродовж консервативної брєжнєвської «доби застою» російські націоналісти вправлялися у демагогії довкола сюжетів про євреїв-більшовиків у офіційних радянських журналах[496]. У СРСР євреї були головним ворогом російських націоналістів, і Волтер Лакер вважав, що це не «зміниться докорінним чином у найближчому майбутньому»[497]. Євреї і тоді, і згодом сприймалися як носії «космополітизму», які підтримують глобалізацію та міжнародний капіталізм і духовно неспроможні стати росіянами, а отже, щирими патріотами російської держави. Зрозуміло, що їх, таким чином, вважають основними отримувачами вигоди від приватизації 1990-х років, а терміни «євреї» та «олігархи» використовують взаємозамінно. Євреї забезпечили платформу для світового панування; євреї та масони проникли у західні інтелектуальні кола[498].

Праві та ліві радикали з Росії та Європи уже тривалий час доходять взаєморозуміння між собою. Російські націоналісти та їхні маріонетки на Донбасі мають союзників серед європейських ультралівих антикапіталістичних та антиглобалістських рухів, а водночас серед європейських неонацистів та ультраправих націоналістичних популістів. Представники цих різних груп сходяться у поглядах на Євромайдан як на втілення планів місцевих (нерідко «єврейських») олігархів та їхніх американських поплічників[499]. КПРФ є природною союзницею російських націоналістів, які засуджують постмайданний український уряд, начебто опанований олігархами, і зображують його маріонеткою всевладного дядечка Сема з єврейськими рисами обличчя. Кліффорд Ґедді та Фіона Гілл вказують, що ця риторика закорінена у старих і нових теоріях змови, вигаданих ультралівими й ультраправими співучасниками російської політики, починаючи від антисемітських «Протоколів сіонських мудреців»[500].

У сучасній Росії антисемітизм можна спіткати у тих самих групах, що і в царській імперії та у середовищі післяреволюційної російської еміграції — йдеться про крайніх російських націоналістів, імперіалістів-білогвардійців, євразійців, козаків і членів радикальних російських православних братств. Російська православна церква та її братства в Україні мають яскраво виражені ксенофобські та антисемітські тенденції[501]. Дуґін, будучи прихильником фашизму та «консервативної революції», також висловлює антисемітські погляди. За його словами, «націоналісти, які задавали тон на Майдані, заявляли, що мусять мати президента-українця. В результаті вони обрали єврея, а не слов’янина, хто б там він не був»[502]. Ідеологія російських націоналістичних та неонацистських груп також істотно впливає на слова та дії представників угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Антисемітизм має на Донбасі тривалу традицію, хоча вона й не перебувала у фокусі уваги науковців, зосереджених на антисемітизмі в інших регіонах. Значна частина наукових публікацій, що з’являються на Заході, виходить із хибної передумови про те, що націоналізм та антисемітизм існували і досі існують виключно на заході України. У 1880-х роках євреї складали 15–25% населення Донбасу, і вони мали таку ж неприязнь до вугільних шахт та важкої промисловості, як і українські селяни. Хоча донбаські євреї були асимільовані та послуговувалися російською мовою, їх не залучали до роботи на вугільних копальнях і заводах, а тому вважали аутсайдерами, що живуть окремо від пролетарської маси[503].

Вияви антисемітизму було задокументовано на Донбасі з кінця XIX століття і до післявоєнної радянської доби. На межі століть тут відбулися перші єврейські погроми. За часів царату ініціаторами переслідування євреїв і поширення антисемітизму була Російська православна церква, школи, поліція та «охранка». Після падіння імперії, під час війни за владу на її теренах, практично всі учасники протистояння — більшовики, «білі» війська, українські отамани та анархісти — влаштовували нові погроми на півдні та сході України. Тут були поширені гасла: «На чолі Червоної армії стоїть єврей!», «Радянські, але не євреї!», «Смерть євреям і комуністам!», а найвідоміше з них постало ще в царські часи: «Бий жидов, рятуй Росію!» Гіроакі Куромія пише: «Негативні почуття до радянської влади часто були забарвлені антисемітизмом»[504].

Чинники, що зумовили ці погроми, були не лише