Читати книгу - "Скалаки"

— Ну, гаразд, нехай приходять, — усміхнувся князь.— Тільки нагадаєш мені про неї пізніше, аж по вловах, розумієш?

Тим часом на подвір’я замка вкотилося з грюкотом кілька карет. До найбільшої, найпишнішої збіглися двораки й помогли висісти двом дамам. Одна з них була стара, поважна, з холодним гордовитим лицем, друга молода і вродлива. Це була сестра князя Пікколоміні, котра приїхала з своєю тітусею із столиці. Вона прибула на забави раніш, ніж обіцяла, бажаючи зробити сюрприз братові та невістці, молодій княгині.

В ту ж хвилину примчав до замка верховий гонець із крайового міста Градця-на-Лабі. Зіскочивши з умиленого коня, він побіг просто до канцелярії й там віддав управителеві якийсь пакунок. Управитель, розпечатавши його, знайшов там цілу пачку паперів, видрукованих у формі указу. Взявши верхній, він пильно, здивовано подивився на нього, потім безтямно обвів поглядом писарів і швидко перебіг друковані рядки. Видно було, що їхній зміст дуже вразив його. Управитель кинув злощасний папір на стіл і кілька хвилин ходив по канцелярії, сиплючи прокльони. А втихомирившись, узяв папір і пішов до князя, котрий допіру вернувся від своїх гостей у вельми веселому настрої.

— Що несете?— милостиво спитав він управителя.

Той мовчки, низько вклонившись, подав молоденькому панові щойно одержаний папір. Блідувате князеве обличчя спохмурніло; дочитавши, він поклав папір на стіл.

— Що накажете робити, ясновельможний пане?

— Приходьте завтра! — нашвидку відбув його князь.

Управитель пішов.

У канцелярії тим часом писарі переглянули одержані папери; вони були всі однакові, одного змісту, більша частина надрукована чеською мовою. То був розісланий місцевою владою «регулятивум», чи то інструкція, про тимчасовий порядок відбування підданських повинностей. Розмір тяглової панщини лишався майже такий самий, але піша була зменшена наполовину.

— Діждалися все-таки! — зітхнув один писар.

— Та це що, он примітку внизу подивись! — відказав другий і прочитав уголос, що «зрештою піддані можуть самі домовитися з панами про спосіб відбування панщини» та що ця інструкція має бути вивішена в усіх канцеляріях і розіслана по одному примірнику у всі села округи.

— І оце от дати прочитати нашим хамам?

— «...Можуть самі домовитися...» — з притиском процитував іще раз другий писар.

— З глузду вони зсунулися там, у Відні, чи що? — вигукнув на дверях управитель, побачивши спантеличені пики своїх підлеглих.

Лідушка жила бранкою на Плговському фільварку. Коли її забирали з рідної «Скелі», вона була мов уві сні. «Це помста, це вони хочуть дядечкові допекти,— думала дівчина.— А що, як і зі мною щось надумали?» І мороз пішов їй поза спиною.

Лідку привели до економа. Він пояснив дівчині, чому її забрали, сказав, що їй уже давно слід бути тут, бо вона, як сирота, належить панові.

— Але ж я не сирота, в мене є бабуся, а дядечко Уждян узяв мене за дочку,— сміло заперечила вона.

— Та це може будь-хто сказати. Не журись, тут тобі ліпше житиметься, ніж на «Скелі».

Економ одвів її до своєї дружини — глядіти їхню дитину.

Першу ніч у відведеній їй комірчині Лідка й очей не змружила. Віконце було загратоване, у ньому виднівся невеличкий клаптик подвір’я та високої мурованої огорожі. Надворі забряжчали засуви та замки: то запиралися на ніч. Потім розгавкалися відв’язані собаки. Годі було втекти від цих страшних сторожів.

Оце тут вона мусила відслужити цілих три роки! А в разі економ щось замислив із нею... Лідка згадала, як він брав її за підборіддя, як блиснули його масні очі, й затремтіла.

За вікном у гіллі дерев шумів вітер. Та нараз... що це? Лідка нахилилась до вікна і прислухалася, затаївши віддих. За муром у нічній темряві пролунав спів:

«Він! Їржик!» — зраділа дівчина й рвучко підхопилася, ніби хотіла бігти назустріч йому. Собаки оскаженіло загавкали, бігаючи попід муром; знову почувся спів і, віддаляючись, стих. Лідка стояла посеред комірчини, стискаючи сплетені пальці, серце її колотилося. «Це він подав знак, що про мене не забудуть».

Минав день за днем. Лідка стала до своєї служби. Вона бачила, що челядники та двірські дівчата роблять важку роботу, а сама тільки доглядала дитину пана економа та помагала в господі. Лідушка завважила, що челядь поглядає на неї скоса й уникає її. Економ майже не звертав на неї уваги, та вона помічала, що часом він зиркає на неї якось дивно, і в такі хвилини почувала себе як тоді, на «Скелі», коли подавала йому напитись. Зі «Скелі» до дівчини не доходило ані слова.