Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє, і то, мабуть, тільки моя вина, що я тим попередженням знехтував. З другого боку, це ще питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не неважив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту “хрущовку”, а нас у неї поселили; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол — дитячий садок, диявол — школа, диявол — вулиця, диявол — держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відлюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво — ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не огуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий. А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби убезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням — оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.

Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше, як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Маркіянович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочу пору перебував у ритмі роботи всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи навідувався, коли ми сиділи без роботи,— вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді я збагнув, чому він був приятелем мого батька, більше того, саме через Івана Маркіяновича більше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені почитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаяна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними,— Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що це мій родич, і це їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив розмову на інші теми, розповідав, притому мистецьки, анекдоти, з яких ми дружно сміялися...

І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно,— в той день і кіно путящого ніде не йшло, щоб убити час; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов’язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув гудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомата, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м’який голос.

— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.

— Дуже приємно,— сказав м’який голос.— Хочете зайти?

— А як до вас їхати?

Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.

— Ви звідки дзвоните?

— Із Хрещатика.

— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!

І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знаю, яка. І я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.

“Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі