Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Ану! — дружно мовили вони і звели обличчя.

— Ви Ніна, а ви Люда! — показав я.

Дівчата засміялися.

— Как раз наоборот,— мовили вони.

— Гаразд,— мовив я.— Ви Люда, а ви Ніна!

— І січас наоборот,— сказали дівчатка й поперхнулися сміхом.

— Так не годиться,— сказав я.— От ви,— спитав я у тієї, що була ліворуч,— Ніна чи Люда?

— Ніна,— сказала дівчина.

— А ви Люда?

— Люда! — згодилася та.

— Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями як хочете. І я вгадаю.

Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.

— Можна,— сказали вони.

Я обернувся. Сиділи як і раніше: Ніна — з лівого, а Люда — з правого боку.

— І січас наоборот,— дівчата залилися сміхом після мого гадання.

У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.

— Пожалуста ужінать,— сказала вона.— Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замічатільниє дєвочкі.

По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж сиділи, наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну дивилися.

Тоді мати сказала їм:

— Дзєвочкі, ви же за столом!

І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все — оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом, господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здавалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв в той час, коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках біля їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга — ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот, і дівчатка встали.

— Пошлі смотреть тєлік,— сказали вони й пішли у свою кімнату і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські — очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, бо це без сумніву були книжки його.

Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за подолики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж — весело буде з того чи сумно?

Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь “хохму”, а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як і ця, в яку вступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками — хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені Долі моєї, якого я, може, і не зрозумів. Злякався тоді того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп’ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював нічого про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде