Читати книгу - "Емісар"

Ми мали летіти у салоні поруч із Стенлі. Я отримав суворий наказ від Марка не залишати його ані на мить. Старий слабшав з кожною хвилиною і час від часу дивився на мене. Він знав, що помирає. А я змушений був спостерігати, як зустрічає думку про смерть, а потім і її саму той, хто мав більше виваженості, більше витримки та мужності. Нехай при цьому він і вважався моїм ворогом, спостерігати це було надзвичайно важко. Тому і заплющилися мої очі на кілька хвилин, до того моменту, коли він сам востаннє покличе мене.

Це був один з кращих шатрів у всьому аулі. Переляканий останніми подіями мурза хотів було цього ж дня вирушити до Кизикермена, але дві обставини затримали його. По-перше, не можна було залишати без охорони ясир. Якщо буджаки наскочать, триста невільників, через яких сталося стільки всього, кануть безслідно. А по-друге, він боявся за життя пораненого султанського аги, колишнього свого полоненого, якого тепер беріг, як зіницю ока.

Разом з полонянкою вони мали потрапити до Кафи, а можливо і далі. І тоді він, Менгу-Гірей, зможе розраховувати на милість Сулеймана-паші, якому платив данину весь Крим. І можливо, не завтра-позавтра там, в Істамбулі вже інакше вирішуватиметься кому бути сераскиром, а кому мурзою у Ногайській орді.

І Менгу-Гірей сам простежив за тим, щоб чужинцю перев’язали рани і напоїли кращим кумисом. Він же і наказав нукерам привести у шатро дівчину — нехай пересвідчиться ще раз у його добрій волі і бажанні бути вірним султану.

Коли її завели, Тубілай дав знак нукерам забратися.

— Сядь, невірна, — промовив поранений. — Тобі більше нічого не загрожує. За кілька днів ми вирушимо далі. Нас довезуть до самої Кафи. Усе погане скінчилося. Не бійся.

Але Марія не сіла. Вона наблизилася до ложа і злякано дивилася на нього. Обличчя дівчини зблідло, а в очах стояли сльози. Їй довелося багато пережити. Кров на його пов’язках довершила справу. Вона хитнулася і, якщо б не миттєвий рух Тубілая, впала б на землю. Він посадив її поруч із собою і лише тоді, застогнавши, сам упав на баранячі шкіри.

— Я не хотіла… — промовила Марія. — Мені стало зле, я дуже ослабла. Тобі боляче?

— Так, — відповів поранений. — Що було з тобою там? Розкажи мені, невірна.

— Ти знаєш моє ім’я, — сказала Марія. — То чому і далі так мене звеш?

— Твоє ім’я залишилося у минулому, — промовив Тубілай. — Забудь його.

— Так як ти забув своє?

— Воно більше тобі не потрібне. Коран — мудра книга. Там стане імен для усіх підданих султана.

— Навіщо ж тоді ти питав його?

Тубілай лежав якийсь час мовчки, дивлячись угору.

— Я не знаю, що тобі відповісти, невірна. Іноді жінки спонукають нас на безглузді вчинки, що суперечать волі Аллаха. Ти з таких жінок. У твоїх очах безодня нічного неба, того, що над вашими степами. Я хотів почути, як у вас називають жінку з такими очима.

— А як назвуть мене у вас? — голос її знову затремтів.

— Не знаю, — промовив Тубілай. — На все воля всемогутнього.

— Воля всемогутнього… — повторила Марія. — А якщо його воля, щоб віддати мене на поталу вашим яничарам, які наче голодні звірі роздеруть мене? Ти виконаєш її? Скажи, ти виконаєш її?

Поранений лежав нерухомо і дивився угору, рівно та глибоко дихаючи. І їй здалося, що тіло його здригнулося від цих слів, а потім ще.

— Скажи мені, Тубілаю, — вона уперше назвала його по імені. — Ти, який готовий був віддати за мене власне життя, який зігрівав мене своїм тілом і віддавав останню воду і їжу… Я молилася, поки ти спав, щоб сонце впало на тебе і спопелило, а коли Бог почув мої молитви і прийшли татари, то не змогла дивитися, як тебе вбиватимуть… Я також врятувала тебе! А потім… Я бачила, як дивився ти на мене, коли знав, що можеш загинути. Так, ви інші люди, у вас свої звичаї, а я… ще нецілована дівчина… Але я бачила і зрозуміла твій погляд! Ти був готовий померти за мене не тільки через свого султана… Я це зрозуміла. Скажи, Тубілаю, ти виконаєш таку його волю?!

— Виконаю, — він сказав це спокійно і незворушно. Тільки голос здригнувся, бо тіло все більше починала розбивати лихоманка. Він увесь горів. — Виконаю, — повторив Тубілай.

Обличчя його у тьмяних відблисках смолоскипів повернулося до Марії, погляд зустрівся з поглядом дівчини і він додав:

— А потім впаду на коліна і попрошу для себе шовкової мотузки.

Тіло пораненого струшував дикий колотун так, що зуб на зуб не потрапляв. Вона кинулася стягувати баранячі шкури, щоб вкрити його, а Тубілай обнімав себе руками, не в силах вгамувати цей дикий холод. І тоді Марія залізла до нього під шкури і як могла, пригорнула до себе. Та обхопити ці могутні груди аж ніяк не вистачало її тіла. А от тепла стало з лихвою. Очі пораненого воїна заплющилися самі собою, випускаючи з грудей стогін, який не мав права виходити звідти, доки вони були розплющені.

Він застогнав, але попри стогін щось промовив. Я відчув це крізь коротке забуття й одразу розплющив очі. Рука старого потяглася і торкнулася мого коліна.

— Дай води…

— Він наказав не давати, це небезпечно, — відповів я.

— Однаково… Я помру… Я знаю… Дай…

Я розкоркував пляшку содової і дав йому напитись.

— Я все одно помру, — промовив Стенлі. — І не буду опиратися цьому. Достатньо… Звісно, хотілося ще дещо зробити. Не вдалося… Одного бажаю… Це остання воля… Тобі ж однаково… Виконай її.