Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Візьміть п'ятдесят франків, — сказав Хорст, виймаючи гроші.

— Данке… Не забудьте сповістити ваш телефон у готелі. При потребі я подам вашу машину до під'їзду.

Старе місто справило на Юту приємне враження. Воно чимось нагадувало Мюнхен, який вона любила з дитинства і з якого вперше оце так далеко виїхала. Тут було таке ж еклектично барокко, таке ж сіре нагромадження кам'яних будинків, що затискало вулиці.

У готелі на них чекала несподіванка. Варто було Хорстові назвати себе, як йому подали телеграму від Гуго: «Негайно подзвони невідкладній справі!»

— Хай йому біс, і тут знайшов! — вилаявся Хорст. Юта засмутилася.

— Ходімо звідси. — Він кинув на стойку бланк телеграми. — Ми нічого не бачили, нічого не знаємо і нікуди не будемо дзвонити.

Проте і в сусідньому готелі, куди вони зайшли, їм подали бланк з тим самим текстом.

Спустившись на стоянку, вони сіли у свій «кадилак» і поїхали шукати глухий пансіонат, куди б не дійшла телеграма від Гуго фон Глевіца. Скоро на околиці їм трапився затишний будиночок. Заїхали в прочинені ворота, і Хорст натис на гальма. Вони перезирнулись і розреготалися. У дворі стояла блакитна «іспано-сюїза», а з вікна другого поверху махала рукою Патриція. Поки виходили з машини, назустріч вибіг хазяїн, гладкий і лисий італієць. Розсипаючи компліменти сеньйориті й сеньйорові, охаючи й поцмокуючи язиком з приводу елегантного новенького «кадилака», він подав їм бланк з телеграмою від Гуго. Вони сміялися до сліз…

— Грація… Грація… — метушився навколо них господар.

— Нічого не вдієш, Юті. — Хорст звів до неба руки, — Бачить бог, я не хотів цього, але доведеться подзвонити! Та все те потім, а зараз душ, вечеря і море…

— А може, спочатку море?

— Ні, ясноока моя Юто… — Він обійняв її, й вони пішли слідом за слугою, який тягнув їхні валізи. — Ти ще не знаєш, яким чарівним вогнем палає морська хвиля у місячну ніч… О, все це у нас з тобою попереду. Два тижні наші, хоч би там Гуго гопки скакав.

Пансіонат Джосімо Бенедетті приліпився під скелею, що врізалася в море, неначе форштевень корабля. Це була затишна вілла, збудована десь перед війною у псевдокласичному стилі — з баштами, бійницями та іншою атрибутикою замкової архітектури. Від сонця й вітру її прикривали могутні платани та вічнозелені кипариси. Сеньйор Джосімо був балакучий, як і всі італійці, проте дбав, щоб його присутність не стомлювала гостей. Показав прибулим їхні апартаменти: дві кімнати з виходом на широку, завиту плющем терасу і видом на море, справився стосовно того, що подавати на вечерю, й зник.

Юта вийшла на терасу. Призахідне сонце кинуло на неї рожеві стріли. Вона сперлась обома руками на бильце й відчула, що очі їй зволожились, а серце проймає солодкий, радісний біль. Вона вперше відчула, як болить від щастя серце. Хорст наблизився до неї, обійняв і поцілував у скроню.

— Тобі тут подобається?

Вона кивнула головою, бо слова чомусь застряли в горлі. Він відчув, що вона плаче. Повернув до себе обличчям і почав цілувати її блакитні, виповнені слізьми очі. Потім підхопив на руки й поніс до кімнати.

— Прикрий штору, — попросила вона.

— Навіщо?

— Сонце підглядає…

Федір почувався недобре. Дорога від Мюнхена, як виявилося, була нелегким випробуванням для його хворого серця. Альпійські перевали між Інсбруком і Больцано переніс ще так-сяк, а вже за Вероною в грудях почало тиснути, неначе серце потрапило у лещата. Пив прописані мікстури, ковтав пілюлі. Марно. Біль не вщухав. У голову лізли чорні думки. Він відганяв їх, не дозволяв собі думати про смерть, а вона, як йому здавалось, уже стояла за плечима, Гіркота обпікала душу. Вмерти зараз, коли після стількох років нарешті прийшла бажана звістка. Йому вірять…

Напередодні від'їзду з Мюнхена він мав передати Тегарту зшитки Кислицького. Зв'язок з Манфредом був налагоджений. Прогулянки у березовий сквер за залізничне полотно, де він любив переглядати куплені на Остбангофі газети, не викликали запитань навіть у Патриції. Він сказав їй, що там тихіше і не стільки вихлопних газів, як у сквері перед готелем «Сен-Готард», навколо якого розвертаються автобуси чотирьох маршрутів. Це пояснення її цілком задовольнило. Пильність Пат з часом явно притупилася.

Цим теж треба вміло користуватися, що, власне, він і робив, поступово привчаючи Пат до думки, що такі прогулянки імітують бодай видимість свободи.

У березовому сквері він бував чи не кожного дня, але в петлиці френча його сліпого друга, який стояв зі своїм дерев'яним товаром, фігурка Рекса все не з'являлася. І раптом… Йому перехопило подих і серце мало не зупинилося в грудях, коли він побачив той умовний знак. Розхвилювався так, що змушений був присісти на лаву. Потім, коли трохи заспокоївся, підійшов до Манфреда. Довго не мав сили вимовити слова. Манфред відчув його присутність.

— Це ви?

— Я…

Тепер вони хвилювалися разом. І хоч мудрість древніх визначає поділену радість, як подвійну, тієї хвилини обом їм було нелегко.

— Купіть у мене щось і йдіть до нас… Там Марта, вона передасть вам листа…

Лист був короткий. Прочитавши, він одразу знищив той папірець, та слова, що були в ньому, не забудуться довіку. «Дорогий друже! Ми раді, що ти подав про себе звістку, раді, що у твоєму серці не стерлася пам'ять про нашу спільну боротьбу. Такі бійці, як ти, завжди залишаються в строю. Ми з Андрієм випили за твоє здоров'я, згадали наше бойове побратимство. Пиши нам, як писав. Може, найближчим часом тебе перевідає хтось із твоїх знайомих по Моосбургу. Він знайде тебе через гасконця і передасть наші презенти. Обіймаємо тебе. Віримо в тебе. Твої друзі. Максим і Андрій». Він тисячу разів зважував кожне слово і з задоволенням дійшов висновку: йому