Читати книгу - "Дивний світ"

— Він тут, — сказав широкоплечий крем’язень, який відрекомендувався як доктор Морстон.

Крізь прозоре забороло шолома Морстон підморгнув Кирилові й поплескав рукавицею по верху «саркофага».

Кирило підійшов ближче, схилився над «саркофагом». Під прозорою кришкою голена голова, бліде, без жодної кровинки худе обличчя; очі заплющені, дихання не помітно.

— Живий він? — мимоволі вихопилося в Кирила.

І немов у відповідь на це питання вії людини, що лежала в «саркофазі», здригнулися, відкривши безбарвні порожні очі.

— Майже повний параліч, зі втратою мови, — сказав Морстон. — Стан важкий… Не знаю, чи вдасться його доставити на Землю живим. Але це єдиний шанс… Ми нічого не могли вдіяти.

Мак поклав руку на край «саркофага».

— Його медичну карту ви привезли?

— Вона у мене, — Морстон поплескав по зовнішній кишені скафандра. — А ось Гіббі тягне і його особисті речі.

— Особисті речі? — здивувався Кирило. — Навіщо? На кораблі його забезпечать усім необхідним.

— Це його власність, — заперечив Морстон. — Не залишати ж тут. Йому щось може знадобитися.

Кинувши погляд на «саркофаг», Кирило подумав, що навряд чи цьому хлопцю колись щось знадобиться.

Підійшов Гіббі, волочучи здоровенний зоряно-смугастий мішок із застібками-«блискавками», замкнутими на маленькі бронзові колодочки. Темна шкіра й кучеряве чорне волосся не залишали сумнівів у його походженні. Не кажучи ані слова, Гіббі втиснув принесений мішок на нижню платформу візка під «саркофаг», заліз на маленький майданчик у передній частині візка і ввімкнув двигун. Візок поволі рушив по червонуватому щебенистому ґрунту до «Вітру часу», що височів неподалік. Кирило, Мак і двоє американців пішли слідом. Четвертий американець залишився біля планетольота.

Йшли поволі в понурому мовчанні. Кирило подумав, що їхня процесія нагадує старовинний жалобний кортеж. Намагаючись позбутися гнітючих думок, він звернувся до американця в димчастих окулярах, який крокував поряд:

— Цей ваш товариш, там, — Кирило кивнув на «саркофаг», — ким він був за фахом?

— Енріке?.. Астрофізик, фахівець із космічного проміння…

— А що, власне, з ним трапилося? — запитав Мак.

Американець зітхнув:

— Ніхто з нас до ладу не знає. Захворів… потім стало гірше, відтак раптом параліч…

— Раптом? — перепитав Мак.

— Тут усе детально написано, — втрутився Морстон, знову поплескавши по кишені свого скафандра. — З чого почалося, як лікували. Ваш лікар розбереться. А що з ним далі робити, ніхто з нас не знає.

— Я також лікар, — відзначив Мак.

— О! — вигукнув Морстон. — Це чудово. А ваша спеціальність?

— Терапевт…

— Чудово, — повторив Морстон, уже без особливої переконаності, — втім, мені здається, тут потрібен психіатр.

— Чому ви так гадаєте?

— Бачте… — Морстон зам’явся. — Загалом, він був… із химерами. А потім почалися галюцинації…

— У чому вони проявлялися?

— У чому?.. Та так, різне… У його карті написано… Ось, може, Фред скаже, — Морстон кивнув у бік свого товариша в димчастих окулярах, — він жив з Енріке.

— Ні, спочатку він був, як усі, — заперечив Фред, — химери у нього з’явилося значно пізніше. Мені здається, з химер усе й почалося. Він дуже багато працював. Не щадив себе… Сильна перевтома, надрив, специфіка тутешніх умов. Мозок не витримав… Щось там у нього «від’єдналося», і ось результат… Після півторарічного перебування тут ми всі з химерами…

— Але ви проходили на Землі ретельну перевірку, відбір, — відзначив Кирило.

— Проходили, — погодився Фред, — але чи так вона багато означає? Метал також перевіряють, перш ніж з нього побудують космічний корабель. Яких лише перевірок не придумали… А скільки аварій у космосі трапилося саме через утому металу. А людина? Я чув, у вас у цю зміну також один схибнувся.

— Так, справді, — кивнув Мак, — одного відправляємо хворим. І, мені здається, симптоми схожі, хоча у нашого товариша стан не такий важкий. Саме схожість симптомів змусила мене звернутися до вас із питаннями.

— Тут усе детально написано. — Морстон дістав із кишені скафандра великий пластиковий конверт. — Я вручу його вашому медикові на кораблі.

— Перед відльотом перевірялися суто зовнішні параметри розумової діяльності, — сказав Фред, — швидкість вирішення завдань, число допущених помилок, показники психофізіологічної напруги: частота пульсу, дані електрокардіограм, енцефалографії й ще багато що. У певних межах за цими параметрами можна судити, чи достатня потужність мозку кожного з нас для охоплення і переробки відомостей, що надходять із приладових панелей і навіть із довкілля. Але чи можна за цими суто зовнішніми проявами судити, що насправді відбувається в мозку людини, яка вирішує те чи інше оперативне завдання або проблему? Де межа інформаційної ємності мозку, межа допустимих навантажень, межа міцності як біологічної конструкції? Ніхто цього не знає…

— У чому все-таки проявлялися химери в поведінці Енріке, про які ви згадали? — запитав Мак.

— На «поверхні» — в міміці, виразі очей, інтонаціях, жестах… Він став дуже дратівливий, різкий, «не контактний»; обривав, коли до нього зверталися з питаннями. Він усе більше віддалявся від колег, замикався у своєму «я», мов комп’ютер без зворотного зв’язку. Іноді здавалося, що він шукав і не знаходив відповіді на якесь питання, що мучило його. Відтак…

— Стоп, Фреде, потім докажеш, — перервав нараз Морстон. — Поглянь, нас зустрічає начальник російської станції.

Кирило, що уважно слухав американця, також глянув уперед. Від громади корабля до них назустріч крокував Бардов разом з учасниками четвертої та п’ятої змін.

Американці явно поспішали. Морстон, що очолював їхню групу, відхилив навіть запрошення Бардова відвідати Базу.

— Звідси до вашої Бази далеченько, — пояснив він свою відмову, — а нас ще чекає робота на зворотному шляху. І ми мусимо повернутися до себе завидна. У планетольота дуже напружений графік. Завтра полетять наші геологи.