Читати книгу - "Остання орбіта"

Вогні всюдихода трохи заспокоїли. Скрут сів, поклав руки на пульт. Він уже хотів було віддати команду електронному водію, як раптом, цілком несподівано для себе, вимкнув освітлення кабіни. Навколо, одначе, нікого не було. Ніхто не стояв поряд і не свердлив йому потилицю кровожерним поглядом. Скрут нахмурився, пустив всюдихід. Але й віддалившись від того місця, не ввімкнув світла. І всю дорогу не міг позбутися відчуття, наче хтось незримий пливе поруч.

Повернувшись, Скрут розповів усе Балашу. Той зітхнув. Самотність, відірваність від Землі, від усього живого, могли викликати і більш сильні галюцинації. А для Скрута це була перша експедиція. І Балаш знічев’я сказав:

— Оптичний обман.

Скрут не став перечити. В затишному салоні, в звичній обстановці йому тепер і самому почало здаватися, що він, вочевидь, помилився. Але пізніше раптом стривожила думка: а коли помилки не було?

— Сходи, подивися ще, — дозволив Балаш. Помітивши, як Скрут пересмикнув плечима, додав: — Разом підемо.

Наступного дня купку, складену Скрутом, вони знайшли легко. Звідсіля, з самого верху пагорбка, було видно далеко. Місцевість була гориста. І в тому напрямі, де вночі висів Сіріус, поки сягав погляд, так само тягнулися скелі, обривисті, голі.

— Туди не дістатися, — Балаш сказав це м’яко, співчутливо.

Він усе ще думав, що Скруту все привиділося, і не хотів його розчаровувати.

— Давай пустимо ракету, хай сфотографує той район. А потім подивимось знімки.

Балаш посміхнувся:

— Дій.

Через деякий час робот доставив плівку на пагорбок. Космонавти уважно проглянули її. Нічого особливого — той же кам’яний хаос.

Вогник спалахнув у той же час, що й учора. Декілька секунд він горів рівно, потім блимнув — раз, другий, третій, наче хтось подавав якийсь умовний сигнал, і зник, мов розчинився, у чорному просторі. Вони знову не встигли зафіксувати його приладами, уточнити напрям — надто неймовірним виявилося його існування. Вони просто упевнилися, що він є.

Збентежений Балаш тільки хмикнув. А Скрут відверто поскаржився:

— Мені страшно, Павле…

— Боятися нам нема чого, — відказав заклопотано Балаш, але й сам відчув себе ніяково. — Певніше за все це якийсь мінерал.

В усіх космічних довідниках планета значилася як позбавлена життя. Їх дослідження, спостереження також підтвердили це. І раптом, коли термін їх перебування тут підходить до кінця, планета вирішила підкинути загадку…

— Завтра піду в гори, — після довгого роздуму промовив Скрут.

Балаш не відповів. Він відчув за цими словами маленьку перемогу Скрута над собою — йому ж бачилося у всьому цьому щось незбагненне і тому страшне. Балаш розумів, що невпевненість Скрута у своїх силах, у собі, можливо, іде від надмірної нервової напруги, пережитої за останні роки. У експедиції Скрут був не наймолодшим. Однак, очевидно, справа не у віці. Інші більш мужньо переносили незгоди і час тривалої мандрівки. А Скрут — людина занадто вразлива, схильна до захопливої, активної діяльності — невдовзі після старту почав страждати від одноманітності. Він не захотів, щоб його поклали до анабіозної камери — вважав неприпустимим витрачати марно хоча б часинку свого життя. Але не знайшов себе і у вахтенній команді. Щоправда, поскаржитися на те, як він виконує свої обов’язки, друзі не могли. Просто вони зауважили, що ще зовсім недавно енергійний, неспокійний Скрут зробився надто флегматичним. Певно, простір справив гнітючий влив на нього більше, аніж на інших.

Коли надійшов час першої розвідувальної вилазки, товариші відразу запропонували послати у неї Скрута. А в напарники йому дали досвідченого Балаша.

Попервах здавалося, що до Скрута повернувся попередній стан. Але рецидиви космічної хвороби зосталися. Балаш давно не пригадував, щоб ось так, зіткнувшись з невідомим, навіть загрозливим, космонавти виказували острах. Зазвичай було навпаки. Небезпека мобілізувала душевні сили, примушувала діяти. Щоправда, і Скрут не ховався, навіть боячись. Однак тут, вочевидь, справа в тому, що він прагне знайти себе і тому не ховає своїх почуттів від товариша. І, може, знайде, коли відпустити його на пошуки вогника. Хай переконається, що це хоча і невідоме наразі, але всього лиш якесь звичайне явище природи.

Балаш уже ладен був відповісти на слова Скрута згодою, однак передумав. У нього не було впевненості в тім, що той вогник можна знайти. Найшвидше тут винен який-небудь кристал. У певний час на нього потрапляє зоряне світло, і тоді він починає пломеніти у нічній темряві. Удень його, зрозуміло, не зауважиш.

Це принесе Скруту розчарування, відчуття, що існує щось нерозгадане, розгадати яке у нього не вистачило вміння. І, можливо, крізь усе життя він пронесе в собі почуття вини, що міг, проте не відкрив для людей одну з загадок природи. Балаш зітхнув і сказав:

— У нас вельми мало часу.

Балаш не обманював. Через дві доби надходив найкращий момент для старту. Тільки у цьому випадку вони зможуть зустрітися з експедицією у визначеному пункті простору. Будь-яке спізнення призведе до того, що доведеться наздоганяти зореліт, а це означає, доведеться гальмувати, змінювати курс і знову розганятися, що не виключає інших непередбачених неприємностей. Знадобилася ж їм ось тут вимушена посадка, коли раптом невідомо чому прискорився режим роботи двигунів. Силове поле планети ще будуть вивчати, з цього боку деякі дослідження, які вони провели, принесуть користь. Але зараз головне для них — повернутися назад.

— У нас два дні, дві ночі і ще декілька годин, — уточний Скрут.

І це була правда. Трохи часу вони справді мали, і не було потреби, щоб Скрут обов’язково знаходився ці дні на кораблі. Подумавши, Балаш врешті здався.

— Поговоримо вранці, — пообіцяв він.

Світанок прийшов похмурий. Шалений вітер ніс звідкись з півдня хмари дрібного піску. У цій рухомій сірій мішанині було так само важко орієнтуватися, як і в тумані.

— Може, почекаємо погоди? — сказав Балаш.

— У нас тільки два дні, одна ніч і декілька годин, — повторив свої слова Скрут.

Балаш усміхнувся і дозволив виїжджати. Врешті, локатори бачать і в більш щільному середовищі.