Читати книгу - "Безслідний Лукас"

хитрощі, сліпа жорстокість, хтивість, які малюються на лицях озброєних людей, що панують на цих вуличках. Європа принесла сюди французьку мову, реклами швейцарських годинників, німецького взуття «Саламандра», будинки в стилі Корбюзьє (вже неіснуючі). Америка загатила вулиці «ягуарами», «шевроле», «кадилаками», принесла сюди долар, гумову жуйку, прислала сюди свої автомати, ракети, вибухівку і шостий флот з двома авіаносцями і кількома десятками тисяч морських піхотинців, американці опинилися в цій частині світу, з якою їх ніщо не пов’язувало, якої вони не розуміли і до якої не хотіли виявляти будь-якої стриманості чи поблажливості. Годі було ждати від них справедливості — тільки зарозумілість, жорстокість і варварство, що прогриміли на весь світ, коли лінкор «Нью-Джерсі» з своїх страхітливих шістнадцяти дюймових гармат розстрілював беззахисний Бейрут.

Лукас обходив завали, перестрибував вирви, обминав дільниці з застережливими написами: «Тут стріляють!», час од часу звіряючись з картою, поволі просувався до району, де чудом збереглися будівлі Бейрутського університету, і гіркі думки супроводжували його в цій невеселій мандрівці. Людина завжди була жертвою стихій, а тепер вона стала ще й жертвою урядів і політичних систем. Економіка, політика, соціальна сфера, військовий потенціал, кризисні ситуації, уявні загрози, заздрощі, недовір’я — хто це може збагнути? Банда колишніх генералів, розчарованих бізнесменів, професійних антикомуністів заволоділа громадською думкою, душить усе живе, нав’язує свою систему поглядів і поведінки. Кожні десять-чотирнадцять років нова система озброєнь. Зброї зараз стільки, що можна знищити 48 мільярдів людей, тобто в 12 разів більше, ніж їх живе на землі. На тисячу жителів солдатів припадає в шістнадцять разів більше, ніж лікарів і вчителів. На військову науку щороку витрачається сто мільярдів доларів. За десять років — трильйон. Куплені за такі гроші так звані вчені вигадують таке, що можна знищити вже не тільки земну кулю, а всю Сонячну систему.

Лукас народився вже після другої світової війни. Цілком природно, він не міг бачити, що зробили з Європою фашисти. Цілком замериканізований, він далекий був од страждань польського народу, з якого походив, і його молода душа не вжахнулася від знання про смерть п’яти мільйонів поляків, безвинно вбитих, замучених, спалених, безслідно знищених фашистською машиною війни. На жаль, він виховувався без належних знань і оцінок. Але психічне здоров’я його чесних батьків і голос крові мужніх предків вчасно підказали йому, як повестися в своєму житті, який обрати шлях.

Він володів фізичною досконалістю, це давало йому не просто переваги, але й гарантію майбутнього, та Лукас не піддався дешевій звабі елементарного добробуту — він перейнявся тривогами світу, і тепер тільки це обумовлювало його поведінку, його життя і його майбутнє.

Тут, на вулицях Бейрута, він з особливою гостротою відчув усе безглуздя писаної, регламентованої професорами, яких купили уряди, історії. Мирні періоди описуються мимохіть, недбало, навіть відразливо, зате про героїв і полководдів — захоплені гімни. Пояснюється це потребою виховання народу, підняття й посилення його духу. Але ж народ не просто незграбна маса, здатна тільки до найпростіших виявів своєї сили; страйків, демонстрацій, барикад, війн. Народ — це найперше сума людських індивідуальностей, кожна з яких безмежна в своїх можливостях. Треба дбати не про населення взагалі, а про кожну індивідуальність. Бо тільки вона надає людині почуття цінності, визначає внутрішню самостійність, протистоїть сліпому натиску. Війна завжди носить масовий характер, тому фактори, які її обмежують, треба шукати в індивідуальності, бо там немає факторів, що сприяють війні. Всі попередні спроби обмежити це страшне лихо не мали успіху тому, що породжувані фанатизмом релігії й ідеології вели до дезіндивідуалізації і тим самим створювали сприятливий грунт для війни. Коли ж поглянути на справу з іншого боку, то переконаєшся, що в колективному розумі народу є щось більше, ніж загальна сума окремих умів. В ньому так чи інакше живе історичний розум усіх попередніх поколінь, ця бездонна скарбниця досвіду, ця незрима нить, що пов’язує часи. То невже ж часи поєднуються тільки війнами?

Вперше в житті Лукаса оточувала справжня війна. Він уже бачив її похмуре лице, коли їздили з Аммана до Ієрихона. Око натрапляло то на танки, що стояли між столітніми оливами, сіро-зелені, вкриті порохом, ніби оливи; то на артилерійські установки, з закопаними в сіру глину сірими гарматами; то на бронетранспортери, набиті прикритими круглими сірими касками автоматниками, закам’янілими, наче викопні чудиська. Там усе було зачаєне, зловороже, але непорушне; А на цих нещасних вулицях війна обурливо й нахабно вривалася в звичайне мирне життя, вулицями слідом за розкішними лімузинами летіли обшмугляні «віліси», повні озброєних юнаків; з глибини колишніх торговельних пасажів несподівано вилітала протитанкова ракета і з диким гуком била в стіну житлового будинку по той бік вулиці; назустріч старому рознощикові гарячої кави біг бородатий чоловік і безладно стріляв з американського автомата, цілячись мало не в господа-бога.

Лукас тулився попід стінами будинків» обминав покинуті власниками автомобілі (кожен міг бути наповнений вибухівкою!), намагався стати непомітним, хоч і знав, яка це безнадійна справа, коли маєш шість з половиною футів зросту. На карті він знайшов багату вулицю Хамра-стріт. Дорогі магазини, ресторани, кінотеатри, розкіш і розмах. Що тепер лишилося від усього того? Назустріч ішов босий старий араб, поцокував чашечками для кави (ніби арабський скакун підковами по бруку), на бронзовому потемнілому коромислі ніс велику прозору посудину з джерельною водою (в Лукаса від самого погляду на ту воду звело щелепи) і старовинний кавник, що підігрівався знизу спиртівкою. Лукас зупинив старого і попросив чашечку кави і склянку води. Кави йому, власне, й не хотілося, заради води теж, мабуть би, не став турбувати старого, але кортіло перекинутися хоч словом, почути живу людську душу. Навіть не подумав, що арабська кава така пересироплена, що склеює тобі губи, а старий не знає жодного англійського слова. Він, мабуть, знав усі східні мови, бо доброзичливо покивував головою і примовляв, поки Лукас посьорбував каву, запиваючи смачною водою (в Бейруті вона, здається, дорожча за бензин і американське віскі!); cori так, стін ійя сас, серефе[38]. Лукас не належав до поліглотів. Кивнувши старому, він попростував далі, добираючись до університету з допомогою карти.

Хоч як це дивно, але університетський кампус не постраждав. Зеленіли дерева, ховалися в їхнім затінку чепурні будиночки, акуратні доріжки, квіти, чистота, тиша. Дерева, здається, як у Каліфорнії: пальми, платани, евкаліпти. Ліванські кедри залишилися хіба що на державному гербі Лівану.