Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

— Ну, колего, моє поважання! — привітався перший професор Трембовський. — А знаєте, мені все ж таки ви більше подобаєтеся в такому півживому вигляді, аніж у тому, що ви були п’ять днів тому, — в півмертвому.

Доктор Гальванеску кволо, але привітно посміхнувся.

— Це ви і є професор Трембовський, який повернув мені життя? — поцікавився він і простяг професорові руку для знайомства.

Професор узяв руку, але не для того, щоб її тиснути. Він помацав пацієнтові пульс.

— Чудово! — професор помацав ще голову, потім вихо пив стетоскоп і припав до пацієнтових грудей. — Надзвичайно! Чорт мене забирай, але даю слово, ми з вами зовсім різні люди. У нас з вами різні смаки, колего!

— А саме? — не зрозумів, але все ж таки зустрів ввічливою посмішкою професорові вигуки доктор Гальванеску.

— А саме: мені більше до смаку з мертвяків робити живих, а вам, виходить, навпаки — із живих мертвих! Га?

— Навряд, щоб справа була тут тільки в особистих смаках, — пробурмотіла Сахно. — Тут скоріше справа в світоглядах.

— Прошу? — не дочув Гальванеску.

— Га? — перепитав професор.

Сахно не вважала за потрібне повторювати. Якщо Гальванеску і не дочув її мови, то він однаково добрав змісту, його ворожий погляд свідчив про це цілком достатньо.

Доктор Івановський зробив кислу міну і звернувся до всіх по-російському, щоб його не зрозумів Гальванеску.

— Давайте ближче до діла, товариші. Не будемо пацієнта марно втомлювати. Справа не терпить. Крім того, мене чекає внизу конференція.

— Чудово! — сказав професор. — До діла — так до діла. Але насамперед я все ж таки волів би побачити історію хвороби… Хм, хвороби? Назвімо її на цей раз історією здоров’я, чи що? Ні, краще — історією смерті й воскресіння. Га?

Одержавши історію хвороби, професор коротко проглянув її й повернув знову сестрі.

— Чудово! — сказав він. — Адреналін. Стрихнін щодня. Аутовакцину можна через день. Їсти давати те, що він сам замовить. Завтра ж на прогулянку. Нехай дихає свіжим повітрям. Можна дати книжки, газети, шахи. Взагалі хай робить те, що йому самому заманеться. Ну, колего! — знов обернувся він до Гальванеску. — Закуримо? — І він простяг свій старий шкіряний портсигар.

— Так от, колего, чого це ми до вас прийшли зараз таким широким ансамблем? — сказав далі професор, коли всі побрали стільці й розсілися півколом проти пацієнта в кріслі. — Я думаю, колего, що ви й самі вже догадуєтеся. Ми прийшли до вас просити допомоги.

— О?! — здивувався чи, може, вдав здивування доктор Гальванеску. — Ви шукаєте допомоги в мене?

— У вас, колего.

— Я не розумію, як я можу стати вам у пригоді, професоре.

Доктор Гальванеску сказав це холодно, офіційно. Проте він зразу ж спохватився і дуже чемно додав:

— Я цілком до послуг вам, дорогий професоре. Я ваіц покірний слуга. Наказуйте.

— Наказувати тут нічого, колего. Нам потрібно, щоб ви самі забажали зробити те, про що ми будемо зараз вас просити.

Доктор Гальванеску насторожився, його новому життю був майже тиждень. За цей тиждень доктор Гальванеску — поміщик, капіталістичний власник і господар — вже встиг чудово усвідомити, що він уже колишній, поміщик, колишній власник і колишній господар. Він усвідомив, що від його власного колишнього життя його відтято. Тепер треба було вияснити собі, яке ж буде його нове, друге, прийдешнє життя. Зараз доктор Гальванеску ще не міг уявити собі його. Він не розумів ситуації. Проте йому зрозуміло було одне: минуле, його минуле — відтято. Відтято від нього разом із усім тим життям, що було там позаду, на заході, в його країні. Але ж ця країна, той захід, те життя для нього не переставало існувати. Воно є. його відтято, але воно є. Повернутися назад, туди, до нього, — ось яка єдина думка тим часом панувала в умі доктора Гальванеску — капіталіста і поміщика південного Буджака. Повернутися за всяку ціну!

— Кажіть, професоре, що вам треба, — промовив він тихо, подумавши трохи.

Професор Трембовський не міг всидіти на своєму стільці і зірвався на ноги. Він забігав по кімнаті, скільки дозволяли її невеличкі розміри, запатлав волосся. Він хвилювався.

— Нам треба, дорогий колего, — заговорив він нарешті ласкаво й ніжно, — щоб ви допомогли нам виконати операцію, яку от ми виконали з вами, тобто будемо говорити прямо, — відживити ще двох людей, що їх привезла разом із вами шановна товаришка, агроном Юлія Сахно… Це…

Гальванеску раптом випростався в своїм кріслі. Очі йому загорілися.

— Ви привезли сюди з собою вашого шофера Чіпаріу та рибалку Йонеску, так я зрозумів професора? — хутко звернувся він до Сахно.

Сахно дуже хотіла, але ніяк не могла стримати неприязнь до нього і тому досить неввічливо і грубо буркнула:

— А що ж ви думали, стала б я з вами тарабанитися? Дуже ви мені потрібні!

Доктор Івановський з-за спини Гальванеску замахав руками і засіпав бровами, роблячи Сахно застережливі знаки. Він пильнував свого пацієнта і боявся, щоб йому не пошкодити цими розмовами.

Втім, пацієнт, виявляється, й не думав хвилюватися. Доктор Гальванеску відкинувся на спинку крісла й раптом зареготав. Це був перший його сміх після відживлення. Досі він перебував здебільшого в настрої меланхолійному. Професор задоволено потер руки. Пацієнт сміється — це прекрасно. Сміх — це шлях до видужання. Чорт забирай, але діла йдуть зовсім добре!

Не так реагував доктор Івановський. Він боязко стежив за виразом обличчя пацієнта, за жилами на шиї, він навіть помацав йому