Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

ж року в Демидівському районі банда під керівництвом колишнього поліцейського «Ломоноса» влаштувала звичайну «Варфоломіївську ніч»: бандити задушили, зарізали і розстріляли 60 жителів. Банда «Дубового» в селі Мульчицях Рафалівського району за одну ніч вбила й пограбувала 50 селян. В селах Куличкові, Ваньові, Низах та Сільцях Бродівського району на Львівщині оунівські бандити знищили близько ста чоловік, серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 стариків. У селі Ямельному Янівського району бандити з місцевих боївок закатували 53 селян. В селі Іспас Вижницького району Чернівецької області оунівські бандити тільки за одну ніч убили 47 жителів. Подібних фактів бандитизму було багато.

Тільки з лютого 1944 р. по січень 1945 р. залишки формувань УПА й оунівське збройне підпілля провели в західних областях України 3287 терористично-диверсійних акцій, протягом 1945 р. — 3424 акції. Всі вони були спрямовані в основному на перешкоду процесу відновлення Радянської влади. Майже всі ці акції завершувалися вбивствами й пограбуваннями. 343

З липня і до кінця 1944 року націоналістичні формування знищили тільки в Станіславській області 2725 громадян. 344 Аналогічні вбивства відбувалися в інших західних областях України.

Про характер цих вбивств можна судити за такими досить визначеними даними: з літа 1944 року по травень 1946 року (тобто за неповних два роки) у Львівській області (в межах того часу, тобто без Дрогобицької області, яка увійшла до складу значно пізніше) бандерівці вбили і закатували 5088 громадян, в тому числі: 44 вчителя, 218 голів сільських Рад та їх заступників, 406 бійців винищувальних загонів та груп самоохорони (переважно місцевої молоді), 3105 селян (серед них 497 дітей). 345 Отже, із 5088 загиблих на «енкаведистів» і «большевиків» припадає лише 1315 чоловік. Це, як бачимо, категорично заперечує ті вигадки націоналістів, поширювані ними так часто, про те, що, мовляв, ОУН-УПА «воювала» тільки проти «енкаведистів» і представників партійно-радянських органів.

Сьогодні багатьох хвилює та безвідповідальність, з якою виступають окремі офіційні державні установи, особи й представники преси, в розхристаний час так званого «демократизму» і політичної невизначеності суспільного життя. Так, «Рабочая газета» від 3 грудня 1988 року однозначно вказала, що в повоєнний час від рук українських націоналістів загинуло понад 30 тисяч громадян. В лютому 1990 року Комітет державної безпеки Української РСР зробив у пресі заяву, де, зокрема, також однозначно вказав, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тисяч мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців, працівників органів державної безпеки та прикордонників. Ці цифри, на жаль, стали гуляти в багатьох виданнях, особливо в пресі, як в Україні, так і за кордоном.

Такі безвідповідальні заяви є звичайним блюзнірством і непростимі перед пам'яттю десятків тисяч убитих, задушених, зарізаних, замучених, замордованих! Про які 30 тисяч чоловік може йти мова, коли (як вище зазначено) за неповних два роки в половині нинішньої Львівської області загинуло від рук націоналістичних убивць близько чотирьох тисяч чоловік! А це страхітливе кровопролиття, як відомо, тривало до початку 50-х років й охоплювало сім (!) західних областей (за винятком Закарпатської області, де такі інциденти й акції були епізодичними).

Абсолютно ясно, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорстоко закатували, як і тим, які таємно були кинуті в колодязі чи закопані в лісі, як і тим, які кинуті з каменем на шиї в озера та ріки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які «пропали безвісті», серед них і жителі віддалених хуторів, про яких у той драматичний час забули не тільки секретарі сільських Рад (щоб зафіксувати зникнення людини), але й Бог! Органи ж КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу.

За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), тільки в повоєнні (1944–1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності.

Чому так сталося? Чому така безпорадність тих, хто про ці злочини говорить та пише? По-перше, у місцевих органів влади відсутній елементарний облік, тих, хто загинув у роки війни та в повоєнний період. По-друге, відсутній такий облік і на районному, обласному та найвищому рівнях. По-третє, і досі існують величезні труднощі доступу в спецхрани.

Характеризуючи в цілому протиборство політичних сил в 40-і роки в західних областях України, слід зазначити, що це було злочинне братовбивство, яке на мові політичної історії іменується громадянською війною. Приречені на винищення оуно-бандерівські формування вдавалися до політичного бандитизму, який, по суті, тісно поєднувався з кримінальним.

Страх перед заслуженою карою, приреченість, ненависть і гнів до всіх, хто не поділяв їх злочинства, призводили до аморальної поведінки і вчинків, до маніакальної жорстокості і садизму. Восени 1944 року в селі Бенькові Великому Кам'янка-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської ради Іванчука, а дружину з дитиною спалили живцем. Вони спалили ще чотири селянські родини, що складалися з 26 чоловік: одну за те, що чотири сини пішли служити в Червону Армію і били на фронті фашистів, інших — за те, що всіляко допомагали радянській державі в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини.

Ось що розповів на сторінках газети Петро Угера, колишній учасник формування УПА, що діяло в Стрийському та сусідніх районах на Львівщині: «В селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села. Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село. Що діялось в цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх у хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували неповнолітніх, знущалися з сивих. Однак села їм так і невдалося захопити в свої руки…»

Відомо, що одна із зловісних особливостей фашизму і фашистів полягала в тому, що під свої звірства вони підводили базу «історичної доцільності» і намагалися «логічно» обґрунтовувати катування, агресію і масові вбивства невинних людей. Виховані в дусі гітлерівського варіанту людиновбивства, гітлерівці дивились на свої жертви як на «недолюдей», з чванливим презирством «арійців». Керуючись тою зловісною «історичною доцільністю», вони поставили масові вбивства на «культурну» основу — пунктуально і педантично ліквідовували «недолюдей» в спеціально обладнаних концентраційних таборах, спалювали в крематоріях, душили в