Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

Ще після першого допиту Магди я почав стежити: що буде далі. Щось неодмінно мало статися. Магда хотіла попередити Філіпа про те, що навколо нього заварилася каша, Філіп — якщо мої припущення правильні — хотів примусити себе діяти, а я хотів одержати можливість застукати його на гарячому, хоч не знав точно, що й де він робитиме. І ось усе вийшло точно так, як і передбачалося, крім однієї деталі: він виявився з порожніми руками. Жодного доказу, жодного зв'язку між затриманим порушником і тією кімнатою на п'ятому поверсі. Знову й знову ця шизофренічна історія повного роздвоєння. Можна збожеволіти! Добре, що в нас міцні нерви.

Супроводжую Манева до автомобіля і, щоб він не сумував, сідаю поруч нього. Шофер — це випадково знову мій друг Кольо — дає повний газ, ми минаємо переїзд, завертаємо до комплексу «Ленін» і їдемо в центр Софії. Повз нас пропливають фасади високих сучасних житлових будинків, але коли я дивлюсь краєм ока на свого супутника, в мене виникає підозра, що ця чудова картина, осяяна променями травневого сонця, не вражає його.

— Сумне повернення в рідний край, чи не так? Особливо, якщо ти його й не покидав.

— Це ви робите його сумним, — неприязно відповідає Філіп. — Якщо людина може вільно виїздити, їй радісніше й повертатися назад.

— З цього приводу, здається, ми з вами вже дискутували. Хоч — це, звісно, моя особиста думка — таким, як ви, я б дозволяв вільно їхати, куди вони забажають, саме тому, що в них немає наміру повертатися назад. Прочиститься повітря, і взагалі буде менше мороки.

— В такому разі я можу тільки шкодувати, що не ви вирішуєте ці питання.

Голос у нього такий же самовпёвнений, як і раніше, з легкою ноткою внутрішньої переваги над співрозмовником.

— А де ви, власне, думали влаштуватися?

— Будь-де. Аби тільки можна було жити, як мені хочеться.

— Ви ніде не могли б жити, як вам хочеться, Манев. Скрізь існують закони.

— Так, але інші.

— Інші чи ні, але всі закони однаково забороняють злочинність у загальному значенні цього слова.

— Я не вважаю себе злочинцем ні в загальному, ні в конкретному значенні цього слова.

— Зрозуміло. І все ж таки, де ви хотіли оселитися? Ви не з тих людей, що вирушають в далеку дорогу навмання, без конкретного плану в голові.

— Мої плани мертві. Тож не будемо турбувати мерців.:

— Включаючи й Асенова?

Він не відповідає. Я теж не наполягаю. Важко вести серйозну розмову, коли навколо весь час змінюються краєвиди весняних вулиць, відволікаючи твою увагу.

Зупиняємося біля нашої установи, і я веду Філіпа сходами вгору, до свого кабінету. Той факт, що ми опиняємося в моєму кабінеті, здається, викликає у молодика якесь неприємне передчуття. Він добре знає, що я не маю стосунку до порушень кордонів і паспортного режиму.

— Отже, — кажу я, коли ми сідаємо за стіл один навпроти одного, — облишмо тему про далекі подорожі й перейдемо до ближчих справ. Хто вбив Асенова?

Манев уже готовий до цього запитання, бо, не змигнувши оком, витримує мій погляд.

— Не маю уявлення, — спокійно відповідає він.

— Ви, здається, просто не усвідомлюєте свого становища, — кажу я також спокійно, — все ще дивлячись йому в очі. — Досі у вас була хоч можливість маневрувати, ходити від одного знайомого до другого, давати інструкції, кому як триматися, й довідуватись, хто що сказав, пускати в хід інтриги й вживати оборонні заходи. Зайве нагадувати про те, що за всією цією вашою активністю уважно стежили. Але тепер, Манев, кінець всякій активності! Вас затримано, щоправда, поки що з іншого приводу, але немає ніяких надій на те, що вас буде звільнено і ви знову зможете організувати собі алібі. Тому давайте грати розкритими картами. Я запитую вас: хто вбивця?

Філіп слухає мене уважно, але незворушно, мовби все це його не обходить. Потім недбало знизує плечима, мовляв, марна справа розмовляти з людьми, які тебе не розуміють, і з притиском зауважує:

— Чи треба мені вам пояснювати, що ви помилились адресою, з тієї простої причини, що в ніч, коли вмер Асенов, мене затримали ваші органи й, отже, я остання людина, яка могла бути в курсі цієї справи.

— У вашому міркуванні є одна логічна помилка, — терпляче зазначаю я. — Вбивство було дбайливо підготовлене ще задовго до того, як його здійснили. Тому вам зовсім необов'язково було бути присутнім на місці злочину для того, щоб знати, хто вбивця.

Замість заперечувати Філіп знову знизує плечима.

Я відкидаюсь на спинку стільця, спостерігаючи якийсь час за людиною, що сидить навпроти мене. Манев не виявляє нервовості чи неспокою, — взагалі не видно, щоб він збирався відступати. Теоретично в мене також немає жодного аргументу, щоб примусити його поступитися. Якщо цей чоловік справді причетний до убивства, чим я можу примусити його зізнатися? Сказати, що це полегшить його долю? Такі ніжності не в моїх звичках. Та й потім — це буде брехня. В його становищі вимушене зізнання ніяк не допоможе. І все-таки треба його примусити зізнатися, хоч що б там було. І не стільки заради самого факту зізнання, скільки заради тих кількох подробиць, яких мені не вистачає. Запалюю цигарку й якийсь час мовчки курю. Філіп не виявляє ніяких ознак нетерплячки. Навіть не питає дозволу закурити. Мабуть, вирішив холоднокровно стерпіти все, бо це єдиний вихід для нього.

— Навіщо ви відпускали бороду? — несподівано запитую я. — Навіщо треба було відпускати її, а потім голити?

— Примха, — знизує плечима Філіп.