Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

І при цьому не переставав сміятися. Кров спливала з нього, утворюючи на підлозі жахливі калюжі. Правою рукою він здирав шкіру на лівій, а обідраною та закривавленою лівою робив те саме з правою. Нарешті парубок перетворився у шматок яскраво-червоного м'яса, однак і тоді сміявся розтуленим, як чорна яма, ротом. І тільки білки очей шалено оберталися в орбітах закривавленого тіла. Потім, ніби підладжуючись до цього неприродного сміху, шкіра, здерта з нього, поповзла з шурхотом підлогою до мене. Я спробував утікати, але ноги не ворушилися. Діставшись до моїх ніг, шкіра наповзала на мене й щільно вкривала моє тіло. Просочена кров'ю, вона, поволі прилипаючи, утворювала новий шар. Усе навколо пропахло кров'ю. Незабаром його шкіра лягла тонкою оболонкою на мої ноги, тіло, обличчя. Потім у моїх очах потьмарилося, а в темній порожнечі лунав тільки сміх. І я прокинувся.

Пробудившись зі сну, я не на жарт злякався. Якийсь час навіть не міг прийти до тями. Пальці моїх рук дрібно тремтіли. Та водночас я дійшов одного висновку.

Я не можу й не повинен нікуди тікати. От що я вирішив. Хоч би куди я поїхав, воно обов'язково мене дожене. Будь-де.

18

Звістка з Криту

Що впало з краю світу

Добрі новини приходять до нас тихо

Я довго, до останку, думав поїхати на Крит, але так і не поїхав. За тиждень до від'їзду колишня Крита Кано прийшла до мене з паперовим пакетом, повним продуктів, й приготувала вечерю. За вечерею ми майже не розмовляли, а після того, як тарілки було прибрано, я сказав, що, здається, ніяк не зможу поїхати з нею на Крит. Такі слова, видно, не стали для неї несподіванкою. Скоріше навпаки — вона сприйняла їх як щось зовсім природне. Затиснувши пальцями коротенький чубчик над лобом, вона промовила:

— Звичайно, дуже шкода, що ви, Окада-сан, не можете поїхати зі мною, але що тут вдієш. Поїду на Крит сама. Усе буде гаразд. Про мене особливо не турбуйтеся, будь ласка.

— Уже приготувалася до подорожі?

— Гадаю, що потрібні речі загалом зібрала. Паспорт, дорожні чеки й валізу, авіаквиток забронювала… Та й багаж у мене простенький.

— А що сестра сказала?

— Нас із сестрою поєднує щира дружба. А тому нам дуже тяжко розлучатися. Та оскільки Мальта сильна й розумна, то добре розуміє, що для мене корисно. — І вона глянула на мене, лагідно всміхнувшись. — А ви вважаєте, що вам краще тут залишитися?

— Та мабуть, — відповів я і, вставши, закип'ятив воду в чайнику для кави. — Мені так здається. Останнім часом я раптом подумав, що можу звідси піти, але не втекти. Хоч би як далеко поїхав. А от тобі, гадаю, варто поїхати на Крит. Бо ти багато в чому розрахувалася з минулим і маєш намір почати нове життя. А в мене все інакше.

— Через Куміко-сан?

— Можливо.

— Чекатимете тут, поки вона повернеться?

Спершись на раковину, я ждав, коли закипить чайник. Однак вода ніяк не закипала.

— Чесно кажучи, я не знаю, що робити. Нема за що зачепитися. Але потроху я починаю дещо розуміти. Треба щось робити. Сидіти тут і чекати повернення Куміко — справа невдячна. Якщо я хочу, щоб вона повернулася, мені самому треба розібратися в багатьох речах.

— Так ви ще не знаєте, що робити?

Я кивнув.

— Я відчуваю, що поволі навколо мене щось окреслюється. Деякі речі залишаються неясними, але між ними мусить бути якийсь зв'язок. Силоміць його схопити й розірвати я не можу. Гадаю, доведеться чекати, поки все ще трохи з'ясується.

Сестра Мальти Кано, рівно склавши руки на столі, задумалася над моїми словами.

— Але ж чекання не приносить радості.

— Правду кажеш, — відповів я. — Можливо, воно виявиться набагато гіркішим, ніж я зараз сподіваюся. Просто чекати тут самому, залишатися з багатьма невирішеними проблемами, не знаючи, приїде вона чи ні… Чесно кажучи, якби я мав змогу, кинув би все й подався б з тобою на Крит. Усе забув би й почав би нове життя. Для цього я й купив валізку й сфотографувався на паспорт. І речі склав. Справді збирався поїхати з Японії. Однак не можу позбутися передчуття чи то відчуття, що тут від мене чогось хочуть. От чому я сказав, що не можу втекти.

Сестра Мальти Кано мовчки кивнула.

— З першого погляду це надзвичайно проста справа. Моя дружина знайшла собі коханця й пішла з дому. Написала, що хоче розлучитися. Як стверджує Нобору Ватая, таке часто буває. Можливо, без зайвих роздумів було б добре махнути з тобою на Крит, забути про все й розпочати нове життя. Та насправді ця справа не така проста, як здається. Я це розумію. І ти розумієш. Правда? І Мальта Кано. І, мабуть, Нобору Ватая. Але в ній приховується щось таке, чого я не знаю. Я хочу якимось чином вивести його на світло.

Я передумав готувати каву, погасив вогонь під чайником і, повернувшись за стіл, глянув на сестру Мальти Кано.

— Якби була змога, я хотів би вернути Куміко додому. Хотів би сам повернути її назад у цей світ. Бо інакше я й далі втрачатиму своє "я", хіба ні? Я потроху почав це розуміти, хоча дещо все-таки залишається незбагненним.

Сестра Мальти Кано подивилася на свої руки, складені на столі, потім підвела голову й глянула мені в очі. Міцно стиснувши непофарбовані губи й трохи помовчавши, вона сказала:

— Тому-то я хотіла забрати вас, Окада-сан, із собою на Крит.

— Щоб я тут нічого не робив?

Вона легенько кивнула.

— А чому?

— Бо це небезпечно, — відповіла вона тихо. — Тут небезпечне місце. Зараз ще можна зробити задній хід і поїхати на Крит. Там нам ніщо не загрожуватиме.

Неуважно дивлячись на нове — без фарби й накладних вій — обличчя Крити, я на мить перестав розуміти, де я. Несподівано мою свідомість огорнуло щось схоже на густий туман. Я подумав: "Де я? Що, власне, тут роблю? Хто ця жінка?" Та відразу прийшов до тями. Я сидів за столом у кухні свого дому. Витер піт кухонним рушником. Відчував легке запаморочення.

— Окада-сан, з вами все гаразд? — стурбовано запитала колишня Крита Кано.

— Так, гаразд, — відповів я.

— Я не впевнена, зможете ви повернути Куміко чи ні. Але навіть якщо вам це вдасться зробити, немає гарантії, що ви з нею житимете щасливо, як раніше. Усе так само, гадаю, не буде. Ви про це подумали?

Я уткнув обличчя у сплетені пальці рук, потім розчепив їх. Навколо — жодного звуку. Я знову став самим собою.

— Ще й як думав! Усе так зіпсувалося, що, може, уже не вдасться його виправити, хоч би як старався. Така можливість і ймовірність, напевне, немала. Але є речі, які їм не підлягають.

Сестра Мальти Кано простягла свою руку й легенько торкнулася моєї, що лежала на столі.

— Якщо ви щось знаєте й хочете залишитися, то, можливо, вам треба так зробити. Звичайно, вам самому це вирішувати. Жаль, що ви не можете поїхати зі мною на Крит, але я вас добре розумію. Гадаю, з вами ще багато чого трапиться, та, будь ласка, не забувайте мене. Згадуйте, коли що. Бо я вас також згадуватиму.

— Обов'язково тебе пам'ятатиму, — відповів я.

Знову стиснувши губи, колишня Крита Кано довго шукала слів. Потім тихо сказала:

— Окада-сан, ви ж знаєте, що ми живемо в жорстокому, просяклому кров'ю світі. Треба бути сильним, щоб вижити. І водночас важливо прислухатися до найслабшого звуку, щоб нічого не пропустити. Розумієте? У більшості випадків добрі новини приходять до нас тихо. Будь ласка, запам'ятайте це.

Я кивнув.

— Бажаю вам знайти свою пружину, Заводний Птаху, — сказала колишня Крита Кано. — До побачення!

Наприкінці серпня я отримав листівку з Криту. На ній була грецька марка й штемпель з грецькими літерами. Напевне, від колишньої Крити Кано. Бо іншої людини, яка могла б прислати мені звідти кольорову листівку, я не пригадував. Однак прізвища відправника на ній я не побачив. "Мабуть, вона ще не придумала нового імені", — міркував я. Зрештою, що людині написати, якщо в неї нема імені? Не було не тільки імені, але й жодного рядка. Лише моє ім'я та адреса, написані синьою кульковою ручкою. І штемпель поштового відділення на Криті. На звороті — кольорове фото морського краєвиду. Вузька смуга білісінького пляжу, обрамленого скелями, й дівчина з оголеними грудьми, що засмагає на осонні. Море — синє й глибоке, на небі — білі, ніби намальовані, хмари. А над ними — ще одні, що начебто крокують зверху.

Виходить, що колишня Крита Кано таки добралася до Криту. Я порадів за неї. Згодом вона там, можливо, підшукає собі нове ім'я. А разом з тим нове "я" й нове життя. Але мене не забуває. Засвідчила тим, що прислала листівку без жодного рядка.

Щоб згаяти час, я написав їй листа. Хоча не знав ні її імені, ні адреси. А тому не збирався його відсилати. Просто захотілося написати кому-небудь.

"Уже дуже давно нічого не чути від Мальти Кано, — писав я. — Вона наче просто зникла з мого світу. Мені здається, ніби люди одні за одними непомітно випадають зі світу, що навколо мене. Щойно всі йшли поруч — і раптом зникли. Можливо, десь тут поблизу є край світу. Мої дні минають одноманітно — будь-який день не відрізняється від наступного. Газет я не читаю, телевізора не дивлюся, надвір майже не виходжу. І тільки іноді ходжу в басейн плавати. Страховка на випадок безробіття скінчилася, і тепер я проїдаю заощадження. На прожиток мені потрібно небагато (можливо, трохи більше, ніж на Криті), але я певний час протягну на грошах, які у спадок залишила мені мати. Пляма на обличчі помітно не змінилася. Та, правду кажучи, з кожним днем я щораз менше нею переймаюся. Якщо мені доведеться жити з нею далі, то нехай так і буде. Може, мені судилася така доля. Не знаю чому, але я так думаю. В усякому разі, уважно прислухаюся до всього".

Іноді я згадував ніч, коли спав з Критою Кано. Однак ці спогади були на диво туманними. Тієї ночі ми не випускали одне одного з обіймів. Так відбувалося насправді. Та минуло кілька тижнів, і враження від тієї зустрічі почали згасати. Я вже не міг пригадати точних обрисів її тіла і наших любощів. Спогад про фізичну близькість, що мала місце раніше в моїй свідомості, в ірреальному світі, став для мене набагато яскравішим, ніж про реальну ніч. Той дивовижний готельний номер і Крита в блакитній сукні на мені — усе це раз у раз поставало перед моїми очима. Дзвінко бряжчали два браслети на її лівому зап'ясті. Пригадувався власний прутень, твердий і великий, як ніколи. Крита брала його рукою і, встромляючи між ноги, повільно крутила стегнами.