Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

— А ти як гадаєш, хто?

Я відчуваю, як у мене холоне серце.

— Я не впевнений...

— Давай одразу перейдемо до суті й поговоримо про те, що ти маєш зробити.

— Тобто?

— Перш за все, ти знищиш усі свої записи і все, що ще не віддав поліції.

Дідько, ні... не може бути...

— Секунду...

— Тео, я не закінчив.

Його голос рівний, немов у інструктора К9[34], який наказує німецькій вівчарці сісти.

— Знищивши всі записи, ти знімеш на відео зізнання у вбивстві Джулі Лейн.

— Але я її не вбивав...

— Ясна річ, не вбивав. Її вбив я. Вона мені була мов мати. І поглянь, що мені через тебе довелося зробити.

Мені важко дихати.

— Навіщо?

— А ти як гадаєш? Якби ти не постукав у її двері, вона досі була б жива. Це ти зробив.

— Ні, ти... — мляво вимовляю я.

— Я, може, був просто інструментом, але причиною став ти. І ти це розумієш. Це лише чергова створена тобою проблема, яку нам довелося вирішувати.

— Усі ті люди...

— Усім нам колись помирати. То яка різниця?

— Як... ти міг?

— Така моя сутність. А тепер краще давай поговоримо про тебе і про те, що тобі слід зробити. Після того як ти знищиш усі записи й зізнаєшся у вбивстві Джулі Лейн, поліціянтам захочеться довідатися про решту тіл. Тому у своєму зізнанні ти скажеш, що маніпулював ними, аби приховати, що це ти вбив Джуніпер Парсонс.

— Маячня. Це ж навіть неможливо.

Усе немов уві сні. Мені доводиться витріщатися на машини, що проїздять повз, і вдихати повітря вулиці, щоб переконати себе, що все це відбувається насправді.

— Будь певен. Тобі повірять. Тебе й так уже підозрюють. Увімкни мозок і вигадай методи та пояснення. Ти розумна людина. Занадто розумна.

— Мені не повірять.

— У дещо точно повірять. Твоє завдання — переконати їх у тому що решта теж правда. Не сумнівайся, їм захочеться простого пояснення. Так завжди буває.

Чомусь я не сперечаюся. Лише ставлю питання, ніби все це неминуче має статися.

— А як не повірять?

— Якщо ти їх не переконаєш? А сам як думаєш, Тео?

Я вагаюся.

— Не знаю.

— Надсилаю тобі фото.

Мій телефон дзеленчить: надійшло нове текстове повідомлення. Завантажується чорно-біла фотографія.

Мені доводиться примружитися, щоб роздивитися деталі. Коли я розумію, на що дивлюся, світ зупиняється.

Це фото Джилліан, зроблене на камеру нічного бачення.

Вона спить у своєму ліжку.

— Я був там учора вночі, Тео. Стояв над нею годину, дивився. Я дуже тихий. Та мені не обов’язково повертатися до неї додому. Я можу сісти за столиком у її ресторані та штрикнути ножем їй поміж ребер, доки вона підливатиме мені каву. Можу схопити її, коли вона йтиме ввечері до своєї машини. Можу пристрелити з сотні ярдів. Варіантів чимало. А твій друг, той старигань, — як гадаєш, важко мені буде? Я можу вбити їх обох за двадцять хвилин і одразу ж рушити до Флориди, навідатися до твоєї матері. Чи можу поїхати до Техасу й почати вбивати випадкових студентів у тебе в університеті.

Я струшую з себе напівсон, у якому перебував увесь цей час, і відчуваю, як закипає кров.

— Виродок...

— Ти сам це почав. Тепер маєш закінчити. Цієї миті ти зважуєш шанси. Переповісти всі мої слова поліції? Чи точно виконати все, що я сказав? Ти гадаєш, вони всіх зможуть захистити? Та вони навіть не вірять у моє існування.

— Я знаю, хто ти. І повідомлю їм.

Ще ні, та відповідь — у цій папці.

— Не знаєш. У тебе є старе ім’я, яким я не користувався вже тридцять років. Той хлопець, той, що... Його більше не існує.

— Усе так просто? Тебе розбещував якийсь селюк, тож ти став серійним убивцею?

— Усе значно складніше, Тео. Глибоко всередині всі ми тварини. Але це не має значення. Ти знаєш, що тобі треба зробити.

— Як я можу бути певен, що ти все одно їм не нашкодиш?

— Ніяк. Але ти людина логічна. Не в моїх інтересах їм шкодити. Я лише хочу почути в завтрашніх новинах, що ти зізнався.

— А якщо я зроблю все, що ти сказав, але мені не повірять?

— Саме тому ти маєш зробити ще дещо, аби їх переконати. Я не можу бути певен, що рано чи пізно ти не розколешся. Тому ти скористаєшся тим своїм пістолетом і після того, як зробиш зізнання, пустиш кулю собі в голову.

— Я... я маю вбити себе?

— Так, Тео. Записати на камеру зізнання. Нехай це буде найкращий виступ у твоєму житті. А тоді застрелитись. Усе станеться дуже швидко. Ти нічого не відчуєш. Джилліан буде в безпеці. А якщо ти цього не зробиш, до завтрашнього вечора хтось небайдужий тобі помре. Може, вона. Може, Ґас. Може, хтось, про кого я навіть не згадував.

Не знаю, скільки часу після цієї розмови я сиджу, мов загіпнотизований, і спостерігаю за тим, як гойдається гілка дерева.

Зі ступору мене виводить дзвінок телефона.

— Алло?

— Докторе Крей, це сержантка Ґрем.

Її тон більш товариський, аніж той професійний, що ним вона зверталася до мене вранці.

— Нам не дали закінчити. У мене лишилося до вас декілька запитань. Ви ще в тому кафе?

— Я... мені довелося поїхати у справах.

— Гаразд. Що ж, якщо заскочите до підстанції, ми закінчимо. Зможете бути тут за годину?

— Звичайно, — брешу я.

— Чудово. У такому разі до зустрічі.

Я не єдиний, хто брехав. Ґрем поводилась надто по-товариськи, надто приязно. Я впевнений, що вона поїхала до «того кафе» й побачила, що мене там немає.

Вони хочуть поговорити зі мною про місіс Лейн.

Наразі вони міркують, навіщо б мені було її вбивати, підпалювати ліс, а тоді йти до них і розповідати історію про монстра з Куґар-Крика. Це здається абсолютно нелогічним. Це якась маячня. Та все одно всі стрілки вказують на мене.

Лайно.

Варто б щось придумати, якщо я хочу захистити Джилліан і Ґаса.

Розділ 69

Зізнання

Його звати Джошуа Лі Кларк. Принаймні так звали колись. Коли я розгортаю в папці цю сторінку, його видають очі. Темно-зелені, вони визирають з-під копиці рудуватого волосся. Ці очі розумні, проте непевні. На цій світлині