Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Мене вбили?

Може... я не помітила... як померла? Чи не запам'ятала момент смерті?

− Чотжаре! − скрикую в паніці. − Те-атсур, Ха-ечір, ви мене чуєте? Ланджит, Кіморуш, хоч хтось?

Але чоловіки продовжують мене ігнорувати, напружено оглядаючись довкола.

Кидаюся до них, дивлячись у похмурі обличчя. Хапаюся за зап'ястя Те-атсура, але пальці ніби повітря загрібають.

− Вона ніби розчинилася у повітрі. Може перенеслася? – похмуро припускає Ха-ечір.

– Ні, я відчуваю її енергетику, хоч і приглушено. Вона десь тут, – заперечує Те-атсур. − І Чотжар щось чує, − киває на-агара, що вже повертається.

Отже, я жива? Але чому невидима?

− Я тут! Тут! – махаю перед їхніми обличчями руками, але марно.

«Ліна!» – тихим шелестом долинає до мене голос Чотжара.

Я розвертаюся йому назустріч, але наг досі дивиться крізь мене.

– Почуй мене, будь ласка, – прошу, заглядаючи йому в обличчя. − Чотжаре! Я тут!

Він не чує. Ніхто не чує.

А мене раптом ніби ще далі затягує. Я тепер навіть їхні голоси ледь розрізняю. І світ ще більше тьмяніє, стаючи сизим і чужим. Я наче зникаю.

Все всередині зіщулюється від холоду.

Те-атсур щось голосно каже, здається, навіть мені. Але лише зосередивши всі свої сили, мені вдається розібрати його слова. Частково.

– Ліно… Повелитель Са-оір… близько… допоможе, – вихоплюю найважливіше. І дихати стає трохи легше.

Так. Так. Мої се-аран повинні мені допомогти. Са-оір допоможе. Адже ми пов'язані.

Я так хочу, щоб вони були поряд. Або хоча б хтось один. Мені так холодно. Без них.

По щоках вже безперервно течуть сльози, тоді як зуби вибивають чечітку. Шморгаючи носом, я ще деякий час спостерігаю, як безрезультатно шукають мене в саду мої охоронці. Як прибирають і забирають тіло фальшивої Неоко. І розумію, що стояти тут більше не маю сил. Мене морозить так, що вже зуб на зуб не потрапляє. Хочеться туди, де тепло та безпечно.

Обійнявши себе за плечі, я повертаюся до палацу. Одна.

Якщо мене ніхто не бачить і не відчуває, то й не зможе вбити.

Пробігши садовими доріжками, вибігаю на кам'яну терасу. І зупиняюся, коли бачу зачинені двері та застиглих поряд вартових-ашарів. Вони також мене не чують і не бачать. І відчиняти двері не поспішають. Зневірившись, я намагаюся штовхнути ті двері сама, і моя рука просто провалюється через білу поверхню. Може… я й через стіни можу ходити?

Не вірячи, що вийде, підступаю ближче. Простягаю і другу руку. Вона теж потопає в білому надміцному композиті, матово гладкому, як кістка, поверхні якого я вже не раз торкалася і відчувала на дотик.

Ой матінко, виходить.

Ще крок, і тепер уже все моє тіло провалюється крізь двері. Як через щільніший і холодніший потік повітря. От тільки радіти цьому в мене не виходить. Навпаки, серце стискається від жаху. А раптом я такою назавжди залишуся? Безтілесною, невидимою і нечутною, привидом, що блукає коридорами імператорського палацу.

Мені казали, що я вже не людина. Але досі я багато в чому залишалася незмінною... Тепер же, не знаю, що я таке.

Відчуваючи, як істерика підкочує все ближче, прискорюю крок. Бігом минаю просторі світлі коридори, і анфіладу заповнених світлом і темрявою залів, проскакуючи між суворих вартових на постах, не звертаючи уваги на слуг і рабів, що трапляються на моєму шляху. І на вояків, що біжать до виходу в сад. Підстьобнута риданнями, що рвуться зсередини, я майже не помічаю, як добираюся до імператорських покоїв.

І лише забігши до спальні, зупиняюся, важко дихаючи. Повітря крижаною парою виривається з грудей, памороззю осідаючи на шкірі.

Як же холодно. Навіть тут, у найтеплішому, напевно, приміщенні палацу, де температуру зробили комфортною для мене.

Скоріше б Са-оір повернувся.

Знову шмигнувши носом і потираючи змерзлі руки я підходжу до крісла, в якому зазвичай люблю сидіти, переглядаючи новини в інфомережі. І забираюся туди з ногами, згортаючись у жалюгідний клубочок, тихо плачучи від страху. Навколо так тьмяно та темно.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я чую гуркіт відчинених дверей, немов через товщу води приглушений. І чиїсь швидкі кроки.

– Ліно! − Розбиває тишу потьмянілого простору гучний і виразний голос Са-оіра.

Він повернувся. Прилетів. Мені ж не здалося?

Піднявши голову, я напружено дивлюся на арку, що з'єднує спальню з великою спільною вітальнею. І коли в її отворі з'являється масивна постать мого темного се-аран, серце в грудях пропускає удар.

А потім його погляд, в якому вирує полум’яна пітьма, безпомилково знаходить мене.