Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Інстинкт самозбереження є і в людської психіки. Саме тому нам властиво згодом забувати погане, вчитися жити зі своїми страхами чи навіть долати їх. До останнього мені далеко, але напруга відступила. Поступово я перестала здригатися від телефонних дзвінків, прислухатися до розмов Артура по телефону, пильно стежачи за виразом його обличчя. І ми обидва вже майже завжди нормально спали без моторошних снів. Але пентхаус незабаром продали, купивши інший натомість.

Середина весни цього року вже більше схожа на справжнісіньке літо. Температура повітря наближалася до тридцяти градусів за Цельсієм, навіюючи жаль про зміну клімату разом із якимось дитячим передчуттям літа. Наче на мене чекав кінець навчального року та три місяці довгоочікуваних канікул.

Ностальгуючи про безтурботну юність, я ходила торговим центром. Оновити гардероб до літа за кордоном стане можливо лише через два тижні, тому довелося «за старою пам'яттю» вирушити на шопінг тут. Години через дві безуспішних спроб вибрати хоч щось я вже подумки сварила себе за саму витівку.

- Елізо? Ось це зустріч, - у чоловікові, що погладшав, у непоказній футболці і джинсах я не відразу впізнала Костю. Охоронці відразу перегородили йому шлях.

- Хлопці, все гаразд, це знайомий. Привіт, Костю.

- Прямо як першу леді охороняють, - хрюкнув він.

- Становище зобов'язує. Як справи?

- Так, потихеньку, - замахав руками він, пожираючи мене поглядом. - Може, кави? Якщо тобі можна, звісно.

- Мені все можна, Костю. Але, щиро кажучи, мало часу, - у мене не було жодного бажання спілкуватися з ним. Не те, що залишилася якась образа або навпаки мене мучила совість, просто цей чоловік був мені байдужий. А піддаватися цікавості - дізнатися, як амбітний і стежачий за собою молодик міг за чотири роки перетворитися на те, що стояло переді мною, я вважала не дуже хорошим вчинком.

Позаду нього я побачила Віку. Вона тримала на руках чарівного хлопчика приблизно років з двох. Відразу після цього впадало в око те, як змінилася і вона. Зображена в моїй пам'яті вродлива дівчина перетворилася на карикатурний образ затюканої домогосподарки. Я пошукала в собі нотки зловтіхи, але знайшла лише жалість.

- Еліза? Привіт, - ніяково пом'ялася вона.

- Привіт, Віка.

- Яка ти стала красуня, - з відвертою заздрістю промовила дівчина. Слово «стала» посміхнуло. - Як справи, розкажи?

- Дякую все добре.

- А я в турботах вся – дім, дитина, ще й на роботу довелося вийти. Зовсім себе закинула. Цей, - гнівно зиркнула на Костю, - рік уже вдома сидить.

- Я не просто сиджу! - здійнявся Костя, - Я шукаю роботу, але поки що немає хороших пропозицій. Аби куди йти, такому як я, принизливо.

- А не принизливо, щоби твоя дружина…

- Гаразд, друзі, - перебила я Віку, - була рада вас бачити, але мені треба йти. До побачення.

- Ой, як шкода, я так поспілкуватись хотіла. Може, спишемось і...

- Звичайно. Обов'язково спишемось, - квапливо кинула, йдучи. Позаду чула уривки фраз у ключі «живуть же люди».

- Прям на серію бабського серіалу проситься, - почав Андрій і осікся під гнівним поглядом Іллі. Новий начальник моєї охорони не шанував те, що хлопець так і не навчився тримати язик за зубами в потрібні моменти, але цінував його професіоналізм у всьому іншому. Мене ж його коментарі не дратували зовсім - кумедні і незлобні, вони завжди дещо розряджали атмосферу, якою б вона не була.

Зустріч залишила всередині відлуння смутку. Адже, як не крути, зв'язавшись із Костею, Віка зрадила нашу багаторічну дружбу, а що отримала в результаті? Сумнівне щастя заміжжя із зарозумілим неробою? Гірше цього, тільки те, що на її місці могла зараз бути я… Подумки докорила собі тому, що суджу людей, вчинки яких мене не стосуються. Гидка людська якість, яку всіма силами намагалася викорінити в собі, іноді все ж таки вилазила назовні.

Артур, звісно, вже був у курсі цієї зустрічі. Те, що йому доповідали про подібне, не напружувало, бо я знала – справа не в бажанні контролювати, а в страху за мене.

- Не станеш же ревнувати до нього, правда? – глузливо запитала його після приїзду до офісу.

- Треба подумати, - озвався Артур. - Як твій шопінг?

- Даремно у вас відпросилася, босе.

Задзвонив телефон Артура.

- Так? – з хвилину Артур уважно слухав співрозмовника. - О третій годині.

І перервав з'єднання. Широко посміхнувся у відповідь на мій погляд.

- Рибка з'їла наживку, - задоволено усміхнувся він, - Владік вважає, що Порох його злити намагається і, як і передбачалося, прагне помсти.

Артур розповів про деталі. Багатоходівка була така хитра, що відчути підставу у Влада не було жодного шансу.

- Вибач, що не розповів раніше. Хвилювати не хотів, - завершив розповідь Артур. Я знала, що чоловік говорив правду, і справа зовсім не в недовірі, тому чи могла ображатися на турботу про мене?

– Знаю. Найголовніше, щоб вдалося.

Вночі Артур поїхав на їхню таємну стрілку. Я не знаходила собі місця, ледве стримуючись, щоб не подзвонити хоч Олегу, дізнатися, чи все гаразд. Адже ніхто і ніщо не могло скасувати ймовірність того, що вони дізналися про авантюру Артура, і призначена зустріч - просто пастка. Звичайно, Артур готовий до подібного, але все ж...

Скільки разів я так чекала, господи. Скільки віддала б за щастя не мати причин боятися, що він не повернеться. За впевненість у тому, що за кожним розставанням обов'язково буде зустріч.

Світло від фар далеко за воротами. Обриси знайомих автомобілів виступили з досвітнього сутінку. Я вибігла назустріч і майже відразу опинилась в обіймах Артура.

- Все добре? – прошепотіла, стукаючи зубами.

- Краще нікуди, маленька. Коли вже повіриш?

А через тиждень у самому верху стрічки новин з'явилися повідомлення про вбивство Влада.

********

Вчинок Влада замість захисту підписав йому смертний вирок. Як він сам міг не розуміти, що прийняти зрадника в союзники, значить ризикувати бути їм зрадженим, а значить ніхто на це не піде, залишалося загадкою. Можливо, аж надто розлютився стараннями Артура або просто зробив надмірно велику ставку на його бажання розквитатися з Порохом.