Читати книгу - "Місячний син, Черкащенко Дарія"

- І справді, не знаю, - усміхнулася Лінара. 

- Якось не дуже переконливо, - не вгамовувалась Крістін. Їй би з таким характером у суді працювати. - Взяв би й сам спробував. - За допомогою спеціальної лопатки вона взяла з блюда шматок пирога, поклала його на свою тарілку і подала мені.

- Пробувати їжу не входить до моїх обов'язків, але це все одно не дасть гарантії. Не всі отрути діють миттєво.

Від моїх слів Рене зблідла ще більше, зрівнявшись кольором з білою трояндою, що квітла біля альтанки. Здається, тепер ця дівчина стане їсти ще менше. 

– А просто пирога ти не хочеш? - Несподівано м'яко і кокетливо поцікавилася Крістін, продовжуючи простягати мені тарілку. 

- Дякую, але я не люблю солодке. 

- Що правда? - щиро здивувалася дівчина, мабуть, з дитинства вона не уявляла свого життя без чогось солоденького. 

- Правда.

- Та відчепись ти від нього, - якось не дуже дружелюбно вклинилася в нашу розмову Лінара. Потім зрозумівши, що робить помилку, показуючи емоції, пом'якшала і змінила тему: - Краще розкажи нам, як там у тебе з Георгом складається, він тобі відповів на лист? 

Крістін секунду завагалася, дивлячись то на мене, то на подругу, все ще намагаючись осмислити, що тільки-но знайшло на Лінару. Але потім ледь помітно знизала плечима, поставила біля себе пиріг і відповіла на запитання:

- Ох, відповів, - голос її сповнився ніжністю, а очі замріяно подивились у хмари. - Чекаю не дочекаюсь, коли він знову приїде і зробить зі мною все, що він спритно описує на папері. 

Рене зарум'янилася, схопивши чашку, захоплено почала пити чай. Лінара мрійливо зітхнула. Я знову повернувся до проходу. Нарешті, дівчата перестали мене обговорювати та почали балакати на інші дівчачі теми. Слухав я їх у пів вуха, зазначивши, що у Крістін крім заморського принца Георга, є ближчий хлопець Тім, хоч і звичайний конюх зате дуже цікавий коханець. По другому колу обговорили ревнивого Ітана. Рене в розмовах практично не брала участі, мабуть, вона ще не могла похвалитися любовними пригодами. Але коли справа дійшла до обговорення нового вбрання, дівчина пожвавилася і з захопленням похвалилася новими придбаннями у своєму гардеробі. Потім похвалилася, що батько пообіцяв їй особисту білошвейку, з якою вона шитиме вигадані нею вбрання. Подруги відразу попросили пошити щось і для них.

***

- Ти, правда, солодке не любиш? - Поцікавилася в мене Лінара, вже ввечері після вечері, коли сиділа біля дзеркала і розчісувала свої каштанові локони. 

Я відірвав погляд від книги, взятої з невеликої бібліотеки Лінари. 

- Правда. Я брешу лише тоді, коли в цьому є робоча потреба. 

- А я думала, що ти не хотів обділяти Крістін, - посміхнулася дівчина, дивлячись на моє відображення у дзеркалі. 

- Думаю, її б більше зачепило якби я все ж таки їв солодощі, - відповів я із задумливою серйозністю. 

Втім, моя відповідь розвеселила Лінару. Я хотів продовжити читати, але не вийшло. Дівчина закінчила з волоссям, відклала гребінь, підійшла до крісла, що стояло біля вікна і навпроти мого ліжка. Присіла і дуже пильно подивилася мені в очі. Я не відвів погляду, хоч зізнаюся, зробити це було дуже складно. 

- Слухай, а чому ти завжди такий серйозний? Навіть коли жартуєш. 

- За весь час нашого знайомства я ще жодного разу не пожартував. 

- Ось як, - посміхнулася вона. – Тоді пожартуй. 

- Вибачте, леді, але ви мене з кимось плутаєте. Я не блазень, я – охоронець. 

– Не цікаво з тобою. 

Лінара встала з крісла, піднялася навшпиньки, витягнувши руки вгору і закружляла по кімнаті.

- Ех, як хочеться на бал! - вигукнула вона, закінчивши останній пірует. 

Я не став реагувати на її дивацтва і знову почав читати. Але не встиг я добратися до кінця речення, як Лінара знову опинилася поряд. Цього разу вона сіла на ліжко і зазирнула до книги. 

- Ти вибрав історію? - брова дівчини здивовано зігнулася. - Ще й сучасну! Нудніше книги я ще не читала, дивно, що я її не викинула, коли закінчила навчання. Невже нічого цікавішого в мене не знайшлося? 

- Для мене ні.

- А як же роман Вензеля "Залізна кров", який розповідає про лицарів? Там головний герой дуже схожий на тебе, такий же серйозний, похмурий, і навіть голови чудовиськам рубає з незворушним виглядом. Щоправда, дівчат дуже любить. І вони його. А я б в такого не закохалася. Тільки ти не подумай, не через його серйозність, а через зовнішність. Розумієш, Арк, він блондин, з довгим волоссям, завжди заплетеним у хвіст. А ще бородатий. Ти ж інша справа, - вона підморгнула мені. - Мені подобаються брюнети. - Наступна дія дівчини мене вразила остаточно, вона безцеремонно погладила мене по голові, запускаючи п'ятірню між густими пасмами. Ще й відкрито ними захопилася: - Ух, ти! Які вони приємні, густі. Чому ти їх так стрижеш?

Мене дуже важко здивувати, але Лінарі сьогодні це вдалося. 

- У гільдії так належить, - швидко сказав я перше, що спало на думку. 

Занадто швидко. Подумки вилаяв себе за нестримність, я зібрався і продовжив уже спокійно: 

- Та й незручно з довгим волоссям. Ось дивно, чому книжковому герою вони не заважали? 

- А він їх постійно під шолом ховав, - просвітила мене Лінара, продовжуючи спокійно перебирати пальцями моє волосся.

 Мені було дуже приємно і так важко було вдавати, ніби нічого особливого не відбувається.

- Він що, постійно в ньому ходив? – щиро поцікавився я. 

- Ні, перед боєм одягав. 

- А монстри стояли та чекали, доки він підготується? 

- Так. Причому готувався він ґрунтовно і довго, надягаючи лати та готуючи необхідну зброю. Це ж книга, - Лінара нарешті прибрала руку з моєї голови та запропонувала: - Знайти тобі її? 

- Ні дякую. Мені достатньо того, що ви розповіли мені. Не дуже люблю подібні вигадки. 

- Як хочеш, - вона знизала плечима. Потім дуже уважно оглянула мене, про щось замислившись. Зрештою запитала: - Слухай, а скільки тобі років?