Читати книгу - "Північний вовк, Юлія Майр"

- І що тут робить така красуня? – пролунав поруч чоловічий голос.

 Хільда злякано підвела очі й тихо мовила:

- Нічого.

 Вона не бачила цього чоловіка раніше. Якби бачила, то напевно запам’ятала б різке смагляве обличчя з грайливою усмішкою на тонких вустах.

- Куди ти так поспішаєш? – мовив він лагідно, простягаючи їй руку.

 Хільда вхопилась за його теплу долоню щоб звестись на ноги та раптом її огорнув задушливий запах крові й лісу, а перед очима промайнули тіні з видіння. Вовк мчить крізь ліс, кидається на мисливців, забарвляючи сніг червоною кров’ю. Лід тане й замерзає знову, лід, що проростає з серця, що відбивається в прозорих очах ярла. Срібна пташка вільно злітає в небо у променях світанку.

 Дівчина розгублено мовчала під проникливим поглядом незнайомця, чий теплий подих лоскотав її шкіру. Невже вона впала в його обійми? Який сором.

 Хільда відчула як червоніють щоки, але навть не намагалась відсторонитися. Незнайомець був вищим від неї, його смагляве обличчя, обрамлене гривою темного волосся, видавалось їй дуже привабливим, проте водночас здавалося, що в гарних рисах таїться щось небезпечне, нелюдське. 

- Хільдо! - пролунав раптом крик батька, змусивши дівчину отямитися.

- Вибачте, - прошепотіла вона й випурхнувши з обіймів, кинулася бігти, цього разу не лише від батьків, а й від дивного чоловіка, що водночас лякав і зачаровував її.

- Нема за що, - кинув услід незнайомець, проводжаючи її поглядом.

***

 Ніч підкрадалася, несучи з собою темряву і холод. Хільда не боялася замерзнути, але страх таки заповз у її серце отруйною змією. Всемогутній Одін, що вона коїть?

 Дівчина прийшла до моря, де стояли кораблі, прикрашені драконячою пащею. Тихий плескіт моря заспокоював хвилю почуттів в душі, однак тривожні думки поверталися знову і знову.

 Куди йти? Повернутися додому - означає змиритися і вийти заміж за чоловіка, що був чужий її серцю. Мешканці селища не погодяться допомогти їй, а як побачать, то ще й силоміць відведуть до батька. Хільда могла поки сховатися у лісі, але розуміла, що довго там не протримається.

 Здійнявся вітер, сколихнувши хвилі, а разом із ними загойдалися прекрасні різьблені кораблі. Хільда віддала б усе за можливість поплисти на дракарі куди-небудь дуже далеко і жити вільно, не знаючи жодних заборон. Якби ж то все було так просто.

- Умієш ховатися.

 Вона не здивувалася, почувши цей голос. Він був м’яким та приємним, мов мелодія флейти, і водночас дзвінким, сповненим сили та впевненості.

- Напевно, - сказала дівчина, не обертаючись.

- Тебе звати Хільда? - цього разу голос прозвучав ближче.

Дівчина бачила, як з'являється на плинній воді сіре відображення, схоже на вовка.

- Так, - сказала вона, повернувшись до незнайомця. - А вас як звуть?

- Тут мене називають мандрівником.

 Він уважно дивився на неї з м'якою усмішкою на обличчі, що проникала набагато глибше ніж будь-які слова.

- Але це не ваше ім'я, - відказала дівчина розчаровано.

- Ні.

- Чому ти ховаєшся? - запитала Хільда, обернувшись до нього. Її раптова впевненість та безмажна допитливість в сяючих очах знітили мандрівника. Він не знав, що сказати, тож запитав натомість:

- Не скажеш, навіщо тікала?

- Щоб мене не видали заміж, - незворушно відповіла дівчина, повертаючись поглядом до темного моря. - Я не хотіла належати чоловіку, якого навіть не знаю. Але сумніваюсь, що вчинила правильно. Нерозумно було йти з дому.

- Місце, з якого хочеться втекти, не може називатися домом, - задумливо мовив мандрівник, дивлячись кудись у далечінь. - Я це знаю, повір.

 Хільда знову зміряла його цікавим поглядом. "Хто цей чоловік? Чого він хоче?" - запитувала вона себе, ледь тамуючи бажанням дізнатися правду, зазирнути в його привабливі очі, в його душу.

 "Красива", - подумки мовив мандрівник, не сміючи визнати, що ці великі блакитні очі та золоті коси, вже залишили слід в його серці.

- Напевно, ти бачив багато різних місць, - тихо сказала Хільда, коли мовчання стало надто гнітючим. - Я заздрю тобі.

- Це смішно, - чоловік широко посміхнувся. Хто б подумав, що його скитанням можна заздрити.

- Чому?

 Хільда не зводила з нього здивованого погляду.

- Немає місця прекраснішого за північний край, - відповів мандрівник із сумом у голосі.

- Але ж північ величезна, ми ще не звідали всіх земель.

 - Твоя правда, - кинув він, зітхаючи, адже й сам прагнув дізнатися, що знаходиться за межами відомого.

- І все-таки як тебе звати? – не стрималась Хільда, хоча сумнівалась, що почує відповідь.

- Ейольв.

Одне єдине слово, що озвалось туманним обрисом у пам’яті. Вона вже чула це ім’я, проте не могла згадати коли.

***

 Нічний ліс сповнився чарівним шепотом. Хільда не переставала всміхатися, кутаючись у довгий сірий плащ. Вона казала, що не замерзне, але Ейольв їй не повірив. Тепер вже вона не боялася нічого, відчуваючи, як розправляються невидимі крила її душі. Вона чинила нерозважливо, проте була вільна і щаслива.

 Дівчина губилась в здогадках, куди міг подітися той дивний чоловік, чия усмішка досі пломеніла у неї перед очима. Він мусить повернутися по плащ, принаймні Хільда хотіла в це вірити, з нетерпінням очікуючи наступної зустрічі.

- Ось ти де, Хільдо.

 Дівчина застигла мов лісовий звір, що відчув кривавий запах мисливця. Грізний голос звучав зовсім близько. Хруснув сніг під важкими кроками воїна, чия постать нарешті стала видимою в блідому світлі місяця. Ось він -  давній друг батька, її  майбутній чоловік.

- Прудка ти, Хільдо. Та нічого, скоро я навчу тебе покори.

 Він говорив, наближаючись до неї, а дівчина боялася зрушити з місця. Розуміла, що не втече, але мусила хоча б спробувати. Хільда обережно ступила крок назад, тоді ще один, а воїн лиш мерзенно розсміявся, спостерігаючи за її марними спробами віддалитися.