Читати книгу - "Він та Вона, Яна Янко"

                                     ***

Вони так йшли декілька хвилин. Поки Еліза не побачила щось велике та кругле.

Повітряна куля – це беззвучний гравець на безкраїй сцені блакитного неба. Його м'який, округлий образ лине вгору, ніби кулька з мильних бульбашок. Величезний об'єм наповнений повітрям і мріями.

Куля була помаранчевого кольору та блищала на сонці. Її гладка поверхня нагадує покриття з велюру, м'яко облягаючи в повітрі. На кулі можна помітити білі надписи, які вказують на місцеперебування, час, дату та кількість пасажирів, які мріють зійти з неї на землю, відчути землю під своїми ногами та згадати про те, як це було перебувати на межі світів - неба та землі.

Що стосується звуку, то у повітряній кулі його немає. Це незвичайно спокійний спосіб подорожувати, який дозволяє насолоджуватися панорамами, змінювати висоту та швидкість злегка повертаючи ручку газу, або збільшуючи обсяг повітря в кулі.

– Це що?! – дівчина з захватом повернулась до хлопця, який пішов за нею. – Ми полетимо на повітряній кулі?!– її очі блищали від захоплення.
– Так. Не очікувала такого? – Ян усміхнувся до неї, його очі віддавали теплом.
– Чесно кажучи, і справді не очікувала! – вона повернулась назад, розглядаючи кулю. – Я так мріяла про це!
– Справді? – Ян нахилив голову, спостерігаючи за її реакцією.
– Ага, ти здійснив одну із моїх найзаповітніших мрій! – її голос був повний відданості та радості.
– Ого, неочікувано, але я радий, – Ян відповів, втілюючи усмішку на обличчі.

Еліза широко усміхалась дивлячись на величезну кулю перед собою. Мрія злетіти в небо на ній, з'явилась не так давно. Коли вона перший раз побачила її так близько, то подумала що повітряна куля - це пригода, яку важко забути. Це як мандрівка у часі, коли всі відчуття зникають і здається, що можна летіти вічно. Але зараз її бентежила одна деталь.

– А хто буде керувати нею? – запитала вона, склавши брови.
– Хто, хто. Я звісно, – Ян почав підходити до повітряної кулі, вже займаючись її підготовкою до польоту.
– Та ні, ти жартуєш, – її голос виражав здивування та трохи хвилювання, але хлопець продовжував свої справи, не звертаючи уваги на її коментарі. – Ти не жартуєш? Я з тобою нікуди не полечу!
– Чому ні? – Ян повернувся до неї, усміхаючись.
– Тому, що! Ти взагалі вмієш нею керувати? Чи тільки сьогодні навчився? – її голос відбивав легкий насмішливий тон.
– Я працюю з ними вже два роки, – Ян відповів спокійно.
– З ким? – дівчина здивовано перепитала.
– З повітряними кулями, – Ян пояснив.
– Не розумію. Ти хочеш сказати, що літаєш на повітряній кулі, і катаєш людей по небу? – дівчина виглядала сумнівно та навіть трохи скептично.
– Так, а що такого? Чому ти така здивована? – голос Яна виражав легку образу.
– Просто... Не знаю, – дівчина видихнула, намагаючись переключити розмову. – Ти знову мене здивував, вже втретє. Буде ще четвертий? Ти тільки попередь мене, хочу бути готова до твоїх "сюрпризів", – вона підійшла ближче до нього.
– Гаразд, я спробую, але нічого не обіцяю, – Ян усміхнувся, визначаючи свій погляд на її зверненні. – Ну, все готово. Давай я тобі допоможу залізти.
– Не потрібно, я сама, – Еліза перекинула ногу через кошик і влізла всередину повітряної кулі.
– Молодець, – Ян легко перестрибнув за нею і став поруч. – Тепер, політаємо, готова?
– Так! – Еліза виразно підняла голову і її усмішка була наповнена азартом та готовністю.

У повітрі висіла куля, яка несла з собою двох молодих людей – хлопця та дівчину. Вітер обдував їх обличчя, розчісуючи їхні волосся та рясно шелестів у вухах. З кожною секундою куля підіймається все вище і вище, ніби віддаляючись від землі та пробуджуючи в їх серцях відчуття неземної свободи.

Ян та Еліза дивилися на прекрасний панорамний вид з кулі. Внизу, за кулею, простягалися зелені ліси, а на горизонті здіймалися величні гори. Небо було безхмарним і блакитним, ніби привітне голубеня, яке обіймає їх у своїй нескінченності.

Еліза спокійно та зосереджено, але з захватом, стараючись нічого не пропустити розглядала краєвид, а її волосся пливло за вітром. Ян подеколи споглядав за нею, підтримував кулю та слухав, як шелестять та шумлять тканини на повітрі. Вони насолоджувалися моментом, забуваючи про все, що було ззовні.

Ця куля несла з собою не тільки їхні тіла, але і їхні мрії. Вони знали, що можуть зупинитись у будь-який момент і повернутись на землю, але вони продовжували підійматися все вище і вище.

Ян перестав нагрівати кулю та закрив газ. Тепер вони зупинились. Навколо них було тільки небо. Еліза дивилась вперед не звертаючи увагу на хлопця який встав біля неї. Так вони мовчали, насолоджуючись тишею.

Через деякий час, Еліза заворожено спостерігала як золотисте сонце вже почало опускатись за горизонт, а за його спиною промінці почали тікати до всіх кутів неба.

– Як це прекрасно, – тихо із захватом сказала Еліза.
– Так, аж дух захоплює, – так же тихо відповів Ян.

Сонце змінило свої барви, перетворившись на жовто-помаранчеву кулю, яка спокійно котилась по небу. Колір неба теж змінювався, пасма хмарок розтікалися у ніжний рожевий та блакитний відтінки, і все це створювало надзвичайну атмосферу, що запам'ятовувалась назавжди.

У такий час вечора, коли літо сходило на свій зимовий відпочинок, здається, що час стоїть на місці. Все навколо приглушене, ніби у тиші, і лише промені сонця ще трохи дарують світла і тепла. Для Елізи і Яна цей захід сонця означав своє. Комусь він давав надію на новий день, а комусь на новий початок з новою людиною.

Цей захід сонця був настільки чарівним, що кожен кадр з ним був надзвичайно красивий, наче картинка з найпрекраснішої книги чи з найсвіжішого фільму. І вони його запам'ятають на все життя.

– Нам вже час спускатись, – сказав Ян, зводячи погляд на годинник.
– Шкода, я б ще тут побула. Напевно, так класно звідси спостерігати за зірками, – відповіла Еліза, звільняючи свою думку і поглядаючи вгору, ніби хотіла вловити кожен блискучий пункт на нічному небі.
– Наступного разу побачиш.
– Точно, потрібно буде піти сюди з Леєю і Семом.
– Ага... – Ян промовив це слово, але його голос був втомленим та дещо відсутнім.
– Чудова ідея, скажи?
– Звісно, – він пробурмотів відповідь, ховаючи свої почуття за важкими словами.