Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Чоловік, що стояв переді мною, ще не подивився на мене. Він механічними рухами дістав документи із салону автомобіля, глянув на наручний годинник, закрив машину та поставив її на сигналізацію. Я ж весь цей час не могла зрушити з місця, хоча думки мої навпаки, бігали в голові зі швидкістю блискавки. Так само різко і жахливо один за одним спалахували здогади.

Тепер я згадала, де ж бачила його раніше. Це ж було вчора. Вчора він уже проводив лекцію у нас в університеті, а я була так зайнята проектом, що поглянула на нього лише мигцем. Але зараз я на сто відсотків впевнена, що саме його я бачила уві сні. І що набагато гірше – це саме його я не мала сьогодні зустріти. Жодних сумнівів не залишалося, що дівчина говорила саме про цього чоловіка. У мене як на зло вилетіли всі слова, які вона мені сказала, залишилося лише одне: «Йди». І я ж пішла, навіть побігла. І якимось дивним чином прибігла прямісінько до нього в руки. «Від долі не втечеш», – промайнула чомусь злорадна думка. Наче все сьогодні будувалося так, щоб ми зустрілися. Але що обіцяє мені ця зустріч? Інтуїція каже, що нічого хорошого. Навіть не каже, а кричить. Господи, то чому я все стою як бовван?

Відмерши, як за командою «Вільно», я стала крутити головою, шукаючи шляхи відступу, але було запізно. Чоловік якраз випростався на весь свій значний зріст і поглянув вперед. На жаль, попереду стояла я. Щойно наші погляди зустрілися, загинула моя остання надія, що я все сама собі придумала і переді мною звичайний незнайомець.

Першою ознакою стало моє дивне відчуття. Зір різко вихопив чоловіка з-поміж інших деталей навколо. Він ніби став єдиним чітким силуетом серед розмитої маси. А потім я почула шум. Невловимий звук, абсолютно незбагненний, що так і наштовхував на щось надприродне і містичне. Мабуть, це нагадувало старе радіо у будинку моєї сусідки – бабусі Ніни. Воно транслювало лише одну радіостанцію, і то тільки після того, як ти хвилин десять крутив регулятор. Інакше він видавав незрозумілі звуки, які ніяк не складалися у виразні слова. Так і зараз, я чула шепіт, уривки слів або, можливо, просто звуки, які не могла розібрати, але чомусь здавалося, що це дуже важливо.

Наступним сигналом стала реакція самого чоловіка. Я ще можу зрозуміти, чому мені було до чортиків лячно: у мене сьогодні весь день не вписується у жодне слово в моєму лексиконі. Але чому, подивившись на мене, ця доросла людина не на жарт злякалася. Я бачила в його очах не просто страх, а дикий жах. Наче перед ним стоїть голодний розлючений ведмідь.

Потрібно віддати належне, реагував чоловік набагато швидше за мене. Вирішивши не продовжувати наше своєрідне знайомство, він відступив назад, одночасно знімаючи блокування з дверей своєї машини. Але в неї залізти так і не встиг. Буквально тієї ж миті він повалився навколішки, хапаючись руками за шию і марно намагаючись зробити хоч один вдих. Я чітко розуміла, що він вмирає. Як і знала, що я нічого не зможу вдіяти. Хотілося думати, що це знову мій страшний сон, але мокрі й солоні сльози, що текли по щоках, казали, що це дійсність, яка куди гірша за найжахливіші кошмари. Я вже збиралася відвернутися, але кинувши останній погляд на бліде обличчя чоловіка, я побачила, що його очі світяться. Ну так, чого вже незвичного. За сьогоднішній день мені б час перестати дивуватися. Визнаю, мені це здалося чаруючим, до моторошного чаруючим. Очі почали поступово випромінювати світло, набираючи яскравість, в якийсь момент вони вже палахкотіли білим, а в кінці різко потьмяніли – чоловік помер.

Я усвідомлювала, що не можна просто стояти і дивитися на тіло, що лежало на асфальті. Інтуїція наказувала мені тікати. Бігти якнайшвидше і якнайдалі. Але я не могла просто кинути чоловіка посеред парковки. Тремтячими руками я потяглася до свого рюкзачка, щоб дістати телефон і зателефонувати.... А куди в таких випадках потрібно дзвонити? У швидку вже пізно, а в поліцію – страшно. Це ж вони почнуть розпитувати, що трапилося, що я бачила. І що я маю сказати? Правду? Ну так, і найближчим часом на мене чекає чудовий відпочинок в санаторії для шизофреників.

Поки в голові крутилися думки, а пальці ніяк не могли впоратися зі змійкою на сумці, я відчула якийсь дискомфорт. Піднявши голову, я побачила яскраву кулю, що світилась над тілом чоловіка. Вона повільно піднімалась, злегка розхитуючись у боки, ніби від подиху вітру. Мені одразу ця штука не сподобалася. Вона скидалася на кульову блискавку. Було таке відчуття, що по моєму тілу пройшовся електричний розряд: волоски на руках встали дибки, серце закалатало, у вухах з'явився дзвін. З якоїсь невідомої причини я була абсолютно впевнена, що ця біла сфера небезпечна. Ніби вона самим своїм існуванням порушує певну гармонію світу. І мені б викинути дивні думки з голови та бігти, але це було якоюсь маною. Дивилася на цю кулю і не могла відірвати погляду, навіть не помітила, як почала поступово наближатися до об'єкта, що парив у повітрі. Повільно витягла вперед руку і, можу присягнутися, він почав пливти мені назустріч, наче за моїм наказом. Коли мої пальці майже торкнулися іскристої кулі, я на секунду задумалася, що я взагалі роблю, але незрозуміле внутрішнє відчуття не дало відступити, і я різко торкнулася невідомого предмета.

Навколо було темно, і я не одразу збагнула, що щільно зажмурилась. Через секунду цікавість перевищила страх, і я повільно розплющила спочатку одне, а потім і друге око. Нічого не трапилося. Навіть якось прикро. Мені здавалося, що повинно бути як у фільмах з крутими спецефектами: спалахнуло яскраве світло, відкрився портал в інший вимір, ну чи в крайньому разі я могла отримати суперсилу. Після всього, що сталося, я чекала чогось більшого. А так я просто тримала в руках невідомий об'єкт і не розуміла, що з ним робити. «Поклади до сумки, на господарстві все стане в нагоді», – іронічно підказав внутрішній голос. Я фиркнула, але про себе подумала, що це непогана заміна лампочкам, що постійно перегорають.