Читати книгу - "Заспокійливе для химери, Козел Валерія"

***

Коли він отямився, то зрозумів, що лежить на землі, оточений стражниками. Вони говорили.

- Пані, він намагався втекти!

- Нічого подібного, - другий голос належав Айші, - я ж вже сказала, це була просто гра. Ми гралися. 

- Леді Айшес, це було небезпечно! А якби ваша сестра?..

- Мені ще раз повторити? Просто гра. 

- Я… - солдат затнувся, - я маю доповісти Його світлості. Химеру ми доставимо до його кімнати, поки він паралізований печаттю.

- Як забажаєте, - дівчинка схилилась до химери, - я прийду, як тільки звільнюсь. 

- Айшес?! Що тут відбувається? 

Раптом, у саду з’явилися граф і графиня, наче на зло.

- Ваша світлосте! – охоронці одразу ж вишикувались у стрій, - химера леді Айшес! Вона втекла!

Граф окинув поглядом все ще лежачого на землі хлопчика і скривився. Графиня нервувала, в очах її палав вогонь.

- Айшес? 

- Це непорозуміння, батьку, - схилила голову дівчинка, - ми просто грались.

- Он як, - граф звузив очі, - відвести химеру до її кімнати. Ви ж впораєтесь з ним без допомоги моєї одинадцятирічної доньки?

- Так, Ваша світлосте.

Хлопчика підняли. Він кинув швидкий погляд на Айшес і закляк. Уся його лють і образа одразу ж кудись зникли, варто йому було побачити її обличчя. Вона наче перетворилась на фарфорову ляльку. Хоч і трималась гідно, але вона дивилась собі під ноги, стискаючи поділ своєї сукні в руках. Вона не боялась батьків. Вона боялась їхнього осуду.

- Айшес! – спалахнула графиня, коли солдати пішли разом із химерою, - як це розуміти?! А якби у сад вийшли твої брати?! А якби воно накинулось на Клер?! Твоя сестра могла постраждати!!! Це ще що за витівки?!

- Елеонор, - зупинив її чоловік, - Айшес вже сказала, що це лише непорозуміння.

- Але!..

- Елеонор, наша донька тобі вже все пояснила. Так, Айшес?

- Так, батьку, - кивнула дівчинка.

- Такого більше не повториться, люба, - звернувся він знову до дружини, - а якщо повториться, химера лишиться своїх кінцівок і поїде в алхімічну лабораторію. Так, Айшес? 

- Так, батьку, - майже пошепки відповіла вона.

- От і чудово, - посміхнувся граф своєю сталевою, не люб’язною посмішкою, - не запізнюйся на вечерю.

Графське подружжя пішло геть, лишивши свою доньку стояти посеред саду, потупивши погляд собі під ноги.

***

Він стояв ногами на ліжку і виглядав у єдине невеличке віконечко. Кімната знаходилась у крилі прислуги, тут балконів не було. Та і вікна всі були маленькі і знаходились майже під стелею. Він чекав. Намагався почути, про що говорять служниці, що набирали воду на задньому дворі з криниці.

- Чула, леді вивела химеру з кімнати вперше! І та намагалась втекти!

- Який жах! І їй це дозволено?

- А ти спробуй їй заборони! Пам’ятаєш, що буває, коли вона злиться?

- Але ж вона просто дитина!

- Ох… аааа, точно! Ти ж у нас новенька! Ти не розумієш. Наша леді з дитинства… 

- Чого стали?! Роботи немає? Радійте, що управляюча вас не чула!

- Але ж Енн… ти ж сама знаєш!..

- Я сказала – до роботи!

Двері відчинилися. Він мав зістрибнути з ліжка. Дівчинка зайшла у кімнату, але замість того, щоб як завжди сісти на стілець у кутку, вона підійшла і сіла на ліжко, навіть не дивлячись на нього. Від неочікуваності він аж трохи розгубився, не знаючи, куди себе подіти. Тому просто відсунувся у інший куток ліжка, якнайдалі. Деякий час вона сиділа мовчки. Нарешті, дівчинка глибоко зітхнула.

- Наступного разу я не зможу тебе захистити, - сказала вона тихо, - тож, якщо надумаєшся тікати, переконайся, що тебе точно не спіймають.

- Дякую за пораду, - буркнув у відповідь він, - одного не розумію. Чого б було не дати їм мене вбити? Чого ти мене тут тримаєш?

- А було краще у клітці? В кайданах? – вперше, він почув, я вона підвищує голос.

- Оооо, то ти одна з тих святих?! Що рятує таких знедолених як я, переселяючи з брудної, іржавої клітки в золоту?! – вона дратувала хлопця все більше, - навіщо тобі це?! Шукаєш визнання?! Думаєш, така вся добра? Послугу мені зробила?!

- Я думала, ми зможемо подружитися! – випалила дівчинка.

- Подружитися?! – голос хлопця зірвався на істеричний сміх, - гарний жарт, ваша світлосте! 

- Але ж… я правда!..

- Ти знущаєшся чи як?! Дружити?! Мене купили тобі! За гроші купили, як худобу! А ти зі мною дружити?! Рабська печатка на моїй руці ніяк не сприяє бажання товаришувати з кимось, хто тримає мене на ланцюгу!

Вона хотіла було щось сказати, але затнулась і замовкла.

- Вибачте, ваша світлосте, - сказав він вже тихіше, - але друзями нам не стати. Ніколи. Нізащо.