Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Читати книгу - "Називай мене Мері..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:
побили, зґвалтували й ледь не позбавили життя молоду жінку. Вона врятувалася дивом, ледь живою потрапила до лікарні. А коли оклигала — побачила одного з катів перед собою. Він, ніби так і треба, прийшов брати в потерпілої свідчення. Справу за звичкою зам’яли та згорнули, бо місцеве міліцейське керівництво мало покровителів у Києві, в Головному управлінні. Тамтешнім же людям урвався терпець. Вони згуртувалися й пішли трощити міліцію. Історія прогриміла й досі згадується, зайвий раз засвідчивши: система прогнила. Не хочеш замазатися безповоротно — треба пакувати речі.

Мудрі робили так.

Ігоря Пасічника за дурня не мали навіть вороги.

Виявився ще мудрішим.

Бо того ж року почався Майдан, і кожного, хто тоді служив у міліції, народ прокляв як усно, так і в соціальних мережах. Досить просто носити форму, мати звання й посаду, аби називатися посіпакою злочинного режиму. Після перемоги Майдану та з початком війни хвиля вимила з органів багатьох. Кожен мав тавро, яке намагався витравити, хто як знав та вмів.

Олег Кобзар, наприклад, пішов добровольцем на Схід.

Аби повернутися зі ще більшою ганьбою й остаточно поміняти рід діяльності.

Поки не нагадав про себе колишній начальник Ігор Пасічник...

8

Тут, у «Фільтрі», давні приятелі зустрічалися вдруге.

До того Ведмедик запрошував його в непримітні, дорогі й помпезні, зазвичай порожні ресторани. Навіть увечері вихідного дня в залах не було відвідувачів. Метрдотелі віталися з ним, не виявляючи більше жодних емоцій, офіціанти ні про що не питали. Пасічник, своєю чергою, не просив меню, завжди замовляючи з пам’яті.

Кобзар за родом діяльності ще в розшуку подібні заклади здебільшого обходив десятою дорогою. Його клієнтів частіше можна було знайти в дешевих забігайлівках, а то й в занедбаних квартирах, притонах, підвалах, на квартирах у повій, віддалених околицях. Словом, всюди, куди людина, що вважається пристойною й солідною, зайде лише в піковому для себе випадку.

Наприклад, кафе «Фільтр».

Насправді воно так не називалося.

Над дверима власник причепив скромну табличку «Бістро», й тут гуртувалися довколишні маргінали. Аж таким притоном «Бістро» не виглядало: дерев’яні столи в два ряди з лавками, курити заборонялося, п’яним не давали впасти, — виводили на прохання, а частіше — вимогу Зої чи Каті. Жінки працювали тут почергово, в їхні обов’язки входило розливати алкоголь, варити каву-чай, розігрівати в мікрохвильовці котлети, варену картоплю, млинці з сиром-м’ясом, засмажені курячі стегенця й пиріжки. Буфетниці мовби навмисне пройшли проби й отримали ролі, настільки колоритною виглядала парочка. Зоя — опецькувата, коротко стрижена, повновида й малоусміхнена. Катя, навпаки, довготелеса, худа, ніколи не носила довго одну зачіску, весь час жартувала й могла налити в борг, якщо, звісно, клієнт постійний та перевірений. Що їх єднало? Це були жінки, чий вік неможливо було визначити на око.

Сьогодні була зміна Зої.

Розташування забігайлівки виявилося дуже зручним для тутешніх таксистів. З одного боку — стихійний риночок, з яким не могла впоратись міліція, а нині — поліція. Поруч спальний район, майже весь забудований старими «хрущовками». Трохи далі — кінцева зупинка кількох маршруток. Усе розміщалося довкола невеличкого майданчика, всі шляхи якого вели до «Бістро». Так склалося, що в окрузі не було іншого місця, де з восьмої ранку до одинадцятої вечора можна випити кави. Тож таксисти давно освоїли місцевість, зробивши п’ятачок поруч із кафе своєю базою. Подібні неформальні стоянки називаються фільтрами. Немає нічого дивного в тому, що забігайлівку, куди постійно навідувалися, вони теж почали звати поміж себе так. А з часом назва «Фільтр» поширилася й на весь мікрорайон.

Аби Пасічник з’явився тут, вбраний звично для себе, на нього б неодмінно звернули увагу.

— Олеж, каву свою забери! — гукнула Зоя.

— Момент.

Кобзар сходив за двома паперовими стаканчиками еспресо, поставив одну біля Ведмедика й гмукнув, коли той гидливо скривився.

— Така сама, за яку ти в понтових кабаках платиш тридцять гривень.

— П’ятдесят, — пальці Пасічника обережно, ніби це було крихке скло, стиснули стаканчик з обох боків.

— Тут шість таких вип’єш, ще й здачі дадуть.

Ведмедик зітхнув — так втомлені батьки реагують на неслухняних дітей-упертюхів.

— Чому я постійно мушу за тобою підтирати, не знаю й не знатиму ніколи.

— Не так уже й постійно.

— Еге, — Пасічник кивнув і ледь пригубив каву. — Коли був твоїм начальником, прикривав тебе через два рази на третій. Саме тебе, Лилику. Не Головка, не Нагорного, не Свистуна...

— Ну-ну, згадай увесь відділ поіменно. Може, збереш усіх, вип’ємо, подуріємо. Без Свистуна, ясна річ.

— Знаєш, як кажуть: своєї дурі вистачає, — відмахнувся Пасічник. — Не зістрибуй з теми, Кобзарю. Говоримо по ділу й розбігаємося. Дружина чекає. Вона довго не може сама, забув?

— Не забув. Як Алла?

— Тримається.

— Не краще?

— Зараз краще. Тому й тримається, поки знову не погіршало.

Дружина — ще одна причина відставки Пасічника. Дітей подружжя не мало, чим Ігор досі журився. Проте безплідною виявилася Алла, тепер у неї ще й діагностували рак. Вдарило, коли він уже працював у Главку. Лікування вимагало чималих грошей, і він не приховував: Алла досі не згоріла, бо на новій службі заробляв значно більше. Що дозволяло час від часу класти її в дорогі клініки, а то й відправляти лікуватися за кордон. Хоч усі втаємничені розуміли — онкології не можуть зарадити навіть найкращі західні лікарі. Відхід Алли Пасічник — питання часу. Проте чоловікові зусилля бодай давали можливість той час відтерміновувати.

— Ми не про жінку мою говоримо.

— Ти сам її згадав.

— Кобзарю, ти почув і зрозумів.

Олег зітхнув. Так було завжди, коли хтось вільно чи мимоволі торкався болючої для Пасічника теми.

— Гаразд. Мілена.

— Мілена. Прикметне ім’я. У «Торнадо» мої люди навели довідки. Справді, заходить туди часто. Має клубну карту, прізвище її Кравець.

— Думаю, не так багато в Києві молодих жінок із такими паспортними даними.

— Правильно думаєш, Лилику, я це вже з’ясував, — Пасічник ледь відчутно дратувався. — Є одна Мілена Кравець, зареєстрована на Анни Ахматової, район Позняки.

— Знаю.

— І знаєш, що там новобудова?

— Це має значення?

— У нашому... У твоєму випадку — велике.

— Саме в моєму?

Пасічник знову зітхнув.

— Давай ти дослухаєш.

— Я — велике вухо.

Ігор гмукнув.

— Пояснюю популярно, один раз. Мілена Кравець ніколи ніде не працювала. Тобто, десь подавала каву й роздруковувала папери в офісах. Але не могла на такій

1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."