Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

На цій натхненній ноті таки не зайве порозумітися з Терезою — святою Терезією… Як помінялися місцями аскетизм і максималізм тіла й духу… І як усе-таки зневажений (презренний!) дух не піддається, не залишає поле бою, не зраджує й не кидає напризволяще покручену завихреннями історії і через те переможно зарозумілу людину… Тут і трагізм, і гротеск, і краса крізь ницість та етичний хаос.

Знову і знову, і в поезії, і в прозі повертається Сергій Жадан до виправдання та пояснення химер свого покоління, похваляється його героїчними дурощами і зухвалими свободами, але щось муляє його пам'ять, вона ж борсається у бермудському трикутнику між провінційним, світовим і невідступною тінню гріха перед законно-радянським:

добрі часи погані часи — вони залишали шанс

коли ти грівсь на шкільних подвір'ях

й виригував палений польський шнапс

коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги

що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай

тінейджерські зіткнення в кінотеатрах

вуличний секс фасований чай

скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя

і що цікаво — на кожну була стаття

Це — закінчення вірша «Петеу»: була така державна система навчальних закладів, що готувала робітничі кадри для соціалістичної промисловості. У перші повоєнні роки до ПТУ заганяли примусово, «вербували» переважно сільську дітвору. Виходили з ПТУ і ті, кого потім шанували за «золоті руки», і ті, про кого пише Сергій Жадан, як вони йому уявляються. Тобто треба застерегтися: коли говориться про покоління та від імені покоління, то постає питання, про який уламок і якого покоління мова. У всякому ж поколінні були ті, хто вчився, любив книжку; були ті, хто не знаходив себе або був ледачкуватий і байдикував на утриманні бідолашних батьків; були й ті, хто пиячив і хуліганив, святкуючи своє вічне дозвілля. Про перших писати нецікаво, про других — так собі, а от про третіх — дуже й дуже цікаво. Вони — свобода і протест. «Ранній» Сергій Жадан уперто солідаризується з ними (риторично). Але треба подивитися реально: якщо це не тільки його поетична гра, якщо він справді був серед них душею і тілом, то йому фантастично пощастило — він із них один, може, на тисячу, який вийшов на свій шлях і став особистістю. Можна, звичайно, милуватися ряснотою наколок на чужому тілі й захоплюватися багатством ножових ран на ньому. Але це, все-таки… трохи від лукавого. Може, Сергій Жадан сам це відчуває краще за нас, уболіваючи за крихкі дитячі душі та їхнє майбутнє:

скільки муті в дитячих серцях й особливо вночі

школа яка не навчила нічому

і час що нічому також не навчив

Отож у результаті, як виростуть, —

коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому

він скаже богові знаєш док

мене не кличе твоя труба

якщо я весь час боровся з собою