Читати книгу - "Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко"

В той день, коли Мілана знайшла Христину, багато чого змінилось, страх та сум перестали мучити дівчину. Тепер вони разом, а це означає, що не все так погано. Вони разом впевнились, що не всі люди на світі заснули. В будь-якому випадку, Христина не спить - це безумовно дуже тішило Мілану.

            Христині теж було десять років, ще в дитинстві вони разом ходили в один і той же садочок. Зараз вони навчались в різних школах, але після школи та уроків, дівчата завжди зустрічались на вулиці або ходили одна до одної в гості.

            Христина була худою, руки та ноги інколи нагадували тонкі палки, трохи не пропорційні. Мама Христини казала, що в худобі дитини частково вина її мати, бабуся Христина, бо та заставляли їсти те, чого дівчинка не любила. І все закінчувалось сльозами останньої. Звичайно, після такого, вже ніхто нічого не їв. Дівчина була на пів голови вище Мілани, мала пряме волосся та всміхалась як то кажуть всіма зубками.

            Залишок вчорашнього дня дівчата розповідали одна одній про те, як вони намагались розбудити своїх батьків. Мілана розповіла про подорож до школи в перший день, та закупки продуктів на другий. Христина розповіла, що окрім батьків, вона намагалась розбудити бабусю і дідуся. В квартири вони жили всі разом. Христина весь час просила батьків завести кішку, як у Мілани, але ті завжди були проти: «І так дуже тісно жити в двокімнатній квартирі, а тут ще й кішку на голову. Ні!»

            Вирішили, що саме Христина переїде до Мілани додому. В неї в квартирі натовп: батьки в одній кімнаті, дідусь та бабуся в іншій. Зазвичай на кухні панувала бабуся, що готувала їсти на один-два дні. Христина все з’їла, тому попиту від її кухні мало. Мілана мала продукти, що сьогодні принесла та й місця значно більше.

            Христина зібрала деякі речі, склала в пакет. Зачинила квартиру на ключ, який бережно поклала собі в кишеню. Дійшли до кінця дому та зайшли до Мілани. Аліша, піднявши хвоста догори, задоволено крокувала поряд. Мілана накормила подругу залишками пельменів, трохи додали бутербродів з хліба та ковбаси, попили чаю.

            Наступний, саме третій день був легким та простим. Дівчата поснідали, використовуючи мікрохвильову піч та ті продукти, що Мілана взяла в магазині, разом з тими, що лишились у холодильнику. Недовго посиділи на балконі та навіть трохи прибрали в квартирі.

            Христина невпевнено зайшла в спальню батьків Мілани. Вона хотіла побачити сплячих дорослих. Адже їй здавалось, що це все не правда та її батьки просто втомились. Вона хотіла своїми очима побачити, що її надії не мають сенсу. А може насправді, всі дорослі так хотіли пожартувати? Але побачивши маму й тата Мілани, що спали в ліжку, - вона зрозуміла, що це не так.

- Христино, якщо ми з тобою не спимо – це означає, що і наші друзі не сплять?, - Мілана спитала подругу, але відповідь і так була зрозуміла, - нам потрібно знайти всіх! Вони напевно теж зараз сидять вдома, або можливо, бродять по вулиці та намагаються знайти когось з нас?

- Мілана, мені страшно виходити на вулицю, - тремтячим голосом відповіла Христина, - якщо нас хтось схопить?

- Хто нас схопить? Всі сплять! - голос Мілани був впевненим та рішучим, - це якась нісенітниця! Нам необхідно відправитись на пошуки наших друзів. І точка! Так, мені було дуже страшно, коли я прокинулась. Я уявляю як страшно зараз Аніті, Тіні та всім іншим.

- А може ми назвемо це рятувальною операцією?, - Христина сором’язливо посміхнулась, шукаючи сил від свого страху, - Мені страшно, але ти кажеш вірно. Що ми за друзі, якщо не прийдемо на допомогу? Та й чим нас більше – тим спокійніше!

- Я теж так думаю, - погодилась Мілана – тоді назвемо наш похід «Операція Х!», так тато завжди казав, коли вигадував якусь цікаву гру для нас з ним.

Мілана сумно всміхнулась, пригадав, як вони з татом грали в різні цікаві ігри. Або як тато не хотів далі в них грати, а вони постійно бігала навколо з криками «Ну будь ласка!». Мілана всміхнулась лежебоці тату та подивилась в сторону ліжка, де не рухаючись лежали батьки. Їх груди здіймались, втягуючи повітря. Лише це вказувало на те, що вони все ж таки живі.

- Мерщій збиратись!, - вирішила Мілана, встала, та пішла до шафи за речами.

Христина швидко вдягнула кофту, схопила сухарик та побігла за Міланою в коридор. Звичайно, Аліша вже сиділа біля вхідних дверей, готова підключитись до названої «Операції Ікс!». Загін рятувальників вдягнув взуття, крім Аліши, та вийшов на вулицю, впевнено повернувши в сторону будинку, в якому жила Аніта.

Перестрибуючи дірки в асфальті, дівчата понеслись до лівого краю свого будинку. Він теж був п’ятиповерховий, але відрізнявся від інших тим, що був надзвичайно довгим. Аж дванадцять під’їздів! Та виглядав він також дивно і смішно, як інші.

Дівчата пробігли дитячий майданчик, на якому часто грали, оминули автомобільний майданчик та перескочили невеличке дворове перехрестя доріг. Біля будинку Аніти, вони зупинились та перевели подих. Доволі довго возились з кодовим замком на дверях під’їзду Аніти. «Хто ж придумує код з чотирьох цифр одночасно!?» - чортихнулась Мілана, але зразу зраділа, коли замок видав «Клац!».  Двері відчинились.

Після того, як дівчата зайшли всередину будинку, вони зрозуміли, що й гадки не мають на якому поверсі живе Аніта. Адже раніше, часто всі були в гостях у Мілани, і до Христини ходили частенько. А от у Аніти вдома були два-три рази. То ж почали грюкати по всім дверям, починаючи з першого поверху. Лише на третьому поверсі, вони почули знайомий надривний від крику голос Аніти.