Читати книгу - "Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко"

Вона впізнала своїх подружок та почала грюкати по своїм дверям. Через доволі короткий час, вона зрозуміла, що все ж таки вона може відкрити двері своєї квартири. Дівчата це зробити явно не зможуть ззовні. Довго шукала ключі. Але знайшла, і згодом успішно відкрила свої двері. Після цього почався ультразвук – дівчата пищали та кричали на радощах, обіймались та плакали. Скільки ж можна плакати? Де стільки сліз у дітей зберігається? Це напевно страшний секрет, не відомий нікому.

Аніта була наймолодшою. Так, їй теж десять років. Вони разом ходили в один і той же садочок. Та Аніта ходила в школу з Христиною. Коротке пряме волосся, доволі дорослий погляд і дуже хитра посмішка. Аніта була горда та любила, як кажуть, щоб танцювали під її дудку. Та не в цей раз. Всі ті події, що відбулись за ці три дні трохи змінили всіх трьох, в цьому не було сумніву. Аніта була на десятому небі від щастя, що її знайшли.

Перша врятована людина надихнула загін вирушити на пошуки далі. Дівчата побігли до сусіднього будинку, де жила Тіна та Соня. Цей будинок вже був трохи молодшим за інших. Дев’ять поверхів, сім під’їздів. Виглядав будинок значно краще, як мінімум, не було довгих та страшних балконів. Хоча тут теж були питання до організації всього, що було в будинку.  

            Порятунок Тіни вийшов як по маслу, оскільки всі знали на якому вона поверсі, а вона наче сиділа та чекала біла самих дверей. Відкрила зразу. Обличчя заплакане, волосся стирчить в усі сторони. Руки та ноги обмальовані олівцями та фломастерами. Вибігаючи до своїх подружок, Тіна майже перечепилось через купу розмальовок та зошитів, якими обклала себе біля дверей.

            Тіна була найвищою серед дівчат, але худою її назвати не можна було. Світле волосся стирчало соломою. Як завжди, не до кінця підтягнутий хвостик тримав розтягнуту товсту резинку. Тіна була в піжамі, тому швидко побігла в кімнату переодягнутись.

             Спускаючись на вулицю, щоб рушити до Соні, Тіна схвильовано, збиваючись, відволікаючись, розповідала про те, як вона провела весь цей час, як чекала, коли її батьки прокинуться. Та коли вона втратила всі надії.. В двері постукали і вона почула голос дівчат, що шалено і голосно кричали, аби їх почули через двері.

            Радість та щастя були навколо зростаючого загону рятівників, вони наділяли всіх силою та енергією. Та новим відчуттям – надією на нове життя, надією на вирішення питань з всіма батьками разом. Батьки всіх дівчат, як би не звучало страшно, спали вже три дні. Та якось саме зараз, це сприймалось як чимось не значимим. Перше було те, що вони всі зараз разом, знайшли та знайдуть всіх.

            Так загін добіг до під’їзду Соні. Так як та жила на першому поверсі, дівчата почали верещати вже на вулиці та звати Соню виглянути у вікно. Вікна ж були закриті, тому не було впевненості в тому, що їх старання будуть мати ефект. Але в той момент про ефективність ніхто не думав. Вони разом, вони все більше та більше поповнюють свій загін.

            Соня не відізвалась, та загін замовк, а Аліша миттєво зашипіла, підплигнувши на місці в праву сторону. З тієї сторони був високий та пишний кущ. Листя затремтіло, гілки захрустіли, та з кущика виглянув переляканий хлопчик років шести. Його обличчя було брудним, було видну, що по обличчю текли чисті потоки сліз. Волосся коротке та світле. Куртка вже подерта, світились клаптики внутрішнього утеплювача. Він схлипнув та подивився з-під лоба на дівчат. По виразу його обличчя було видно, що йому страшно, але він все ж наважився вийти з квартири та пошукати когось на вулиці. І от знайшов.

            Сльози, що так текли по обличчю хлопчика були сльозами горя чи щастя – не зрозуміло. Та і не важливо. Мілана підбігла до хлопчика та голосно радісно мовила, протягнувши руку:

- Мене звуть Мілана, а тебе як?, - та не дочекавшись відповіді, Мілана повернулась та показала пальцем на кожного учасника загону, - це Христина, це Аніта, а це Тіна. А це, - дівчинка гордо показала на кішку, - це моя найкраща подружка – киця Аліша!

- Максим, - тихо-тихо відповів хлопчик, схопивши палець правої руки лівою рукою, - мене звати Максим.. Мені дуже страшно..

Загін оточив хлопчика та почав хлопати його по плечу та спині, заспокоюючи та сміючись від радості. Їх з кожного годиною ставало все більше та більше. А це дуже і дуже гарна новина. Це означає, що заснули не всі. Це означає, що виник новий цікавий світ, в якому все ж не так страшно та сумно. Світ без дорослих? Кожен успіх рятувального загону все більше і більше відсовував проблему сплячих батьків.

- Всім привіт!, - закричала повненька Соня, з силою відштовхуючи залізні двері під’їзду, - а ось і я!

Всі обернулись до нового гостя та закричали від радості! Соня прийшла, вона теж не спить. Соня з нами! А ще й її кішка Маргарет не спить, яку Соня стискала правою рукою. Це ж так чудово! Це просто неймовірно!