Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

Я бачив трупи з різноманітними причинами смерті. Я знаю, як погано пахнуть різні стадії розкладу і розпаду, навіть можу їх відрізнити. Мені траплялися тіла, спалені до кісток, або такі, що перетворилися на милоподібний слиз після тижнів перебування під водою. Приємними такі видовища не назвеш, але це невіддільна частина моєї роботи, до якої я думав, що звик.

Проте нічого подібного досі не траплялося. Сморід, здавалося, відчувався на дотик. Нудотно-солодкий, як у прогірклого сиру, запах розкладеної плоті ніби сочився й концентрувався, пробиваючись крізь ментоловий шар у мене під носом, наче його там не було. Хатина гуділа мухами, вони роїлися навколо, але, порівняно зі спекою, ми їх майже не помічали.

Тут було як у сауні.

Тома пересмикнуло:

— Боже милий…

— Казав вам, щоб роздягалися до трусів, — нагадав Ґарднер.

Кімната виявилася невеликою й убого обставленою. Дехто з команди криміналістів озирнувся на нас, відірвавшись від своїх занять. Жалюзі було піднято, віконниці відчинено, денне світло проникало крізь два вікна обабіч дверей. Чорні фарбовані дошки підлоги були прикриті потертими килимками. Над каміном висіли запилюжені оленячі роги, навпроти розташувалися пошкрябана мийка, плита й холодильник. Решта меблів — телевізор, диван і крісла — повідсували до стін, звільнивши центр кімнати, де залишився тільки маленький обідній стіл.

На ньому лежало тіло.

Повністю оголене, розпластане на спині, руки й ноги звисали по краях столу. Набряклий від газів тулуб скидався на напханий мішок, який не витримав і розірвався. Личинки сипалися на підлогу, безперервний потік плинув, мов кипляче молоко. Біля столу палав електричний обігрівач, жовтіли всі три спіралі. На одну зі спіралей впала личинка, зашипіла розпеченим жиром і зникла.

Завершував картину стілець із твердою спинкою, поставлений біля голови жертви. Він не викликав жодних зловісних думок, поки ви не спитали себе, для чого він там.

Людина, яка поставила стільця, прагнула добре роздивитися справу своїх рук.

Ніхто з нас не зробив кроку далі дверей. Здавалося, навіть Том розгубився.

— Ми залишили все, як знайшли, — пояснив Ґарднер. — Я подумав, ви захочете самі зафіксувати тем­пературу.

Моя думка про нього піднялася на цілу сходинку. Температура — важливий чинник у визначенні часу, що минув з моменту смерті, проте мало хто зі слідчих, з якими мені довелося працювати, подумали б про таке. І все ж цього разу навіть хотілося, щоб агент БРТ не проявляв такої ретельності. Поєднання тепла та смороду було нестерпним.

Том неуважно кивнув, його погляд уже був прикутий до тіла.

— Твій вихід, Девіде?

Я поставив кейс на підлогу, де знайшлося місце, відімкнув. Том досі користувався тим самим пошарпаним спорядженням, яке було в нього, відколи я його знав, усе добряче зношене, але надійне й акуратно впорядковане. Традиціоналіст у душі, він таки усвідомлював переваги нових технологій. Мій колега зберіг свій старий ртутний термометр, елегантний витвір техніки з видувного скла і сталі, але поряд лежала нова цифрова модель. Я дістав цифровий термометр, увімкнув: цифри на дисплеї зростали з небаченою швидкістю.

— Скільки ще ваші люди зможуть протриматися? — запитав Том Ґарднера, дивлячись на одягнені в біле фігури, що порпалися в кімнаті.

— Ще трохи. Надто гаряче, тут довго не протримаєшся. Один з моїх уже знепритомнів.

Том схилився над тілом — обережно, уникаючи засохлої крові на підлозі. Поправив окуляри, щоб краще бачити.

— Маємо показник температури, Девіде?

Я перевірив датчик. Сам уже почав пітніти.

— Сорок три і п’ять.

— Може, ми вже тепер вимкнемо цю кляту пічку? — запитав один з експертів. Черево цього здоровила напинало комбінезон, мов діжка. Спітніле обличчя, де не закривала маска, розчервонілося.

Я запитально глянув на Тома. Він кивнув.

— Можна також відчинити вікна. Подихаймо по­вітрям.

— Дякувати Богові, — видихнув черевань і пішов вимикати обігрівач. Розпечена решітка схолола, а він відчинив вікна навстіж. Свіже повітря полилося до хатини, долинули зітхання й буркіт полегшення.

Я підійшов до Тома, який відсторонено та зосереджено дивився на тіло.

Ґарднер не перебільшував: сумнівів не було, що це умисне вбивство. Кінцівки жертви були зсунуті з країв столу й примотані скотчем до дерев’яних ніжок. Шкіра натягнута, мов барабан, набула брунатного відтінку, проте це не вказувало на етнічну належність. Бліда шкіра темнішає після смерті, а темна часто світлішає, стираючи межі кольору й походження. В око впадали відкриті порізи, і це було важливо. Коли тіло розкладається і роздувається газами, шкіра природним чином лопається. Але ці тріщини з’явилися неприродним шляхом. Засохла кров покрила стіл навколо тіла, залила чорним потоком килим під ним. Кров мала витекти з відкритої рани або, можливо, кількох, а це дозволяло припустити, що принаймні частина пошкоджень епідермісу була завдана, коли жертва була ще жива. Відкриті рани також пояснювали кількість личинок — мухи відкладали яйця в кожен отвір, який знаходили.

Та все одно я не міг пригадати, щоб колись раніше бачив стільки личинок в одному тілі. Зблизька смерділо аміаком. Личинки заселили очі, ніс, рот і статеві органи, знищивши будь-які ознаки статі жертви.

Я відчув, що не можу відвести очей від їхнього кипіння в розчахнутому череві, шкіра навколо рани ­рухалася, наче жива. Моя рука мимоволі потяглася до шраму.

— Девіде? Ти як? — тихо запитав Том.

Я відірвав погляд.

— Усе гаразд, — відповів і почав діставати із сумки баночки для зразків.

Відчував на собі погляд Тома. Він нічого не сказав, тільки обернувся до Ґарднера:

— Що нам відомо?

— Небагато, — голос Ґарднера приглушила маска. — Той, хто це зробив, був досить методичним. Жодних слідів на калюжах крові, тож убивця усвідомлював, куди ставити ноги. Хатину орендував минулого четверга такий собі Террі Луміс. Опису немає. Бронювали телефоном, сплатили кредиткою. Чоловічий голос, місцевий акцент. Цей хлоп попросив залишити ключ під килимком біля дверей. Сказав, що приїде пізно.

— Зручно, — зауважив Том.

— Дуже. Здається, тут не надто турбуються про документи — було б заплачено. Термін оренди закінчився сьогодні вранці, отже, коли ключ не повернули, менеджер пішов подивитись і переконатися, що нічого не зникло. Таке місце, ви ж розумієте, звісно, він перей­мався, — додав слідчий, оглядаючи пошарпану кімнату.

Але Том не звернув уваги на цей дотеп:

— Хатину орендували тільки минулого четверга? Ти певен?

— Так менеджер сказав. Дата збігається із записами в журналі та чеками з кредитки.

Том насупився.

— Щось не сходиться. Це ж лише п’ять днів тому.