Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Її поведінка все більше і більше нагадувала мені когось...
А дівчина тим часом схилилась над книгою і почала її затравлено роздивлятись.
- Що знайшла собі подружку, тупорила боягузка? – почула я з-за спини.
Від цих слів обличчя дівчини скривилось, а щоки її залив рум’янець і вона мимоволі винувато глянула на мене.
І тут я зрозуміла – «вигнанець».
Вся її поведінка, згорблена спина, затралений погляд нагадували мене саму кілька місяців тому.
Ту мене, яку я поклялась викинути із свого життя. Ні не «вигнанця», з яким ніхто не хотів спілкуватись, а залякану дівчинку, яка дозволяла всім знущатись з неї.
Мені не потрібні друзі, я звикла справлятися із проблемами і тарганами у своїй голові самостійно, і я ніколи не була добрим ангелом, який поспішав всім на допомогу.
Але у погляді карих очей мене щось зачепило за живе. Можливо, мене вразила певна схожість, можливо, це злість на клас, який посмів так само відноситись до неї, як, колись до мене відносились інші діти, можливо злість на неї, за те, що не може їм відповісти достойно, а, можливо, на саму себе, бо в мені ще досі жила часточка цього страху.
- Добре, я зрозуміла, - почала якомога впевнено відповідати я, - та, я думаю, що сьогодні на уроках вже не буде учня, місце якого я зайняла.
Перешіптування за спиною припинились, це помітила і моя сусідка, яка нічого не відповіла, і тому я продовжила:
- А пізніше, я хочу тебе попросити показати мені вільні місця, які я могла б зайняти. – Дівчина знову глянула на мене, - Мене до речі Софія звати. – Добавивши останню фразу, чекала я від неї відповіді, якої не послідувало.
- Ти ж не проти? – Ще раз запитала я.
Після цих слів дівчина схаменулась, і дивно на мене глянувши все ж мовила:
- Ні, ні, я не проти, - В її словах відчувався поспіх. – Мене Ада звати.
- Дуже приємно, Ада. – Відповіла я їй посміхаючись, - Ще якщо ти звісно не проти, я хотіла б попросити тебе все тут показати мені, так як я тут нещодавно. – Вже тихіше продовжила я.
- Так, звісно. – Ввічливо відповіла дівчина і теж посміхнулась.
- Добре, дякую.
Продовжити діалог більше я не змогла, так як продзвенів дзвінок і у клас зайшов вчитель.
Решта уроків, як і перерв промайнули спокійно, більше колючих фраз із-за спини я не чула, що не скажеш про пронизливі погляди, які я вміла добре вирізняти з поміж інших.
Про свій відчайдушний вчинок, я почала мимоволі жаліти, але те що зроблено, повернути назад вже не можна. Тож після уроків Ада погодилась провести мені коротку екскурсію по школі. Де показала решту класів, які мені потрібно буде відвідувати, розповіла про гуртки, відвідування яких було обов’язкове тут, а також показала їдальню, яка мене вразила, хах… Мені б у попередню школу таку їдальню: велика кількість новеньких столів, і така ж велика кількість страв – їстівних страв.
- Ти не знаєш, чому сьогодні у класі було так мало учнів? – нарешті запитала я у Ади по дорозі до виходу з школи.
- Напевне, знову вечірка, - мовила крокуючи вона, - Так часто по понеділках буває. У нас багато хто може дозволити собі таку поведінку, так що не дивуйсь сильно.
- Чому вони так відносяться до тебе? – Моє питання змусило її збитись з кроку і зрештою вона зупинилась і глянула на мене.
- Я не хочу про це говорити, я мало тебе знаю, зрозумій, і не можу тобі довіряти… - Її слова змусили мене трохи образитись, зрештою, я задля неї підписала собі вирок на такі ж знущання.
- Добре, я тебе розумію – Змусила себе спокійно промовити я, все так же стоячи навпроти неї у коридорі.
- Тільки, ти не ображайся, але я чесно не готова про це з тобою говорити, і зрештою це довга історія… – Глянула вона на мене крізь свої окуляри.
- Ок, тоді просто розкажи про свій клас, і що нас завтра може чекати.
- Ох… Наш клас. – Важко мовила Ада. – Він не простий. Скажу відразу – тобі не пощастило.
Ада родом з Норвегії. Як сама вона розповіла – її батько володіє компанією, яка займається виготовленням різноманітної електронної техніки. Мати ж дівчини має власний магазинчик квітів, і займається цим більше як хобі, аніж роботою. Вона єдина дитина в сім’ї, і народилася вона вже в США, через кілька місяців після переїзду її батьків.
Коли ми лишились на одинці боязливість, як і сором’язливість дівчини зникло, ні… вона не була простачкою, однозначно. І так, як дівчина не могла довіряти мені, так само я не довіряла їй. Що ж… У світі не так просто зав’язати справжню дружбу.
- В нашому класі, як і у всій школі всі поділені на угрупування: хтось дружить, так як дружать їхні батьки, деякі дружать з іншими через спільний бізнес, який так само пов’язує їх батьків, інші через походження, наступні через спільні інтереси. І не так просто потрапити у будь-яке з цих угрупувань.
Дівчина промовляла це не зупиняючись і не дивлячись на мене.
- Такі собі правила, і у нашому класі теж є такі собі угрупування, одні з них незначні, інших же бояться всі. А є одне угрупування, яке знає вся наша школа і університет, такі собі – BTS, так вони себе називають. Хлопці, батьки яких переїхали з Південної Кореї, які так само мають свій бізнес і співпрацюють. Скільки себе пам’ятаю, я чула про них у школі, вони різного віку і більшість з них навчаються в університеті. І я не просто так говорила тобі, що з класом нам не пощастило, тому, що троє з них навчаються саме у нашому класі.
Зрештою Ада зупинилась і глянула прямо мені в очі.
- Вибач ще раз, що я тобі не розповім всього, але все це, всі ці знущання організували вони, точніше, один з них – Чон Чонґук. – Промовила вона мені це так, ніби мені мало б щось говорити це ім’я. – І ти сиділа но його місці, точніше, на одному з місць, він частіше сидить біля своїх, але інколи спеціально сідає поруч, щоб познущатись.
Слова її мене вразили, не сказати, щоб я чекала чогось кращого, але це було жорстоко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій особистий ворог, Вікторія Ван», після закриття браузера.